Олена Бачинська - Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

захисту. Після смерті Вітовта 1430 р. становище Улуг-Мухаммеда значно погіршилося, і до 1433 р. він втратив спочатку Крим, де до влади прийшов Саїд-Ахмад (1433—1435 рр.), а потім і Дешт-і-Кипчак, де почав правити Кичі-Мухаммад.

Відособлення Кримського улусу.

Турецьке завоювання Криму

Встановлення самостійної ханської влади в Криму пов’язане з ім’ям Хаджи Девлет Герая (бл. 1397—1466 рр.), засновника династії Гераїв. Він був сином Гіас-ад-Діна (брата Давлет-Берди), і, відповідно, онуком Таш-Тимура, який правив у Криму у середині 1390-х рр. У сходознавстві загальноприйнятою є точка зору, що в одинадцятому поколінні Хаджи Герай був нащадком Джучі-хана. Легенда про прихід Хаджи Герая до влади, повторювана численними турецькими і татарськими істориками, свідчить про гоніння і злигодні, яких він зазнав після смерті батька. Змушений залишити Крим, він багато років жив у Литві.

До 1430-х рр. Хаджи Герай став головним суперником Кичі-Мухаммада в Криму. У цьому його підтримали місцеві впливові роди Ширинів та Баринів, як давно боролися за самостійність півострова, не бажаючи втрачати у боротьбі за примарний золотоординський спадок місцеві ресурси, права і привілеї. Оскільки Хаджи Герай жив при дворі литовського князя Вітовта, це давало можливість розраховувати також на підтримку Великого князівства Литовського. І справді, до самої смерті хан мав незмінну підтримку з боку правителів Литви і Польщі. «Князь великий Жигимонт (йдеться про Великого литовського князя Сігізмунда), — записано у московському літописі, — дав йому людей до... орди перекопської, на царство послав». Перші згадки про діяльність Хаджи Герая у Криму припадають на 1433 р., коли його, імовірно, згадано в генуезьких джерелах як союзника мангупського князя держави Феодоро Алексія, котрий повстав проти генуезців[1].

1433 р. грецька община генуезької фортеці Чембало (на території сучасної Балаклави) повстала і вигнала латинян. За цим повстанням стояв князь Алексій, який намагався таким чином здобути вихід до моря. Час для виступу проти генуезців було обрано дуже вдало — 1433 р. Генуя зазнала біля берегів Сардинії поразки у війні з Арагонією, її флот був розгромлений, а фінанси виснажені. Далекий Крим міг стати за таких умов покинутим напризволяще. До того ж кримські греки заручилися підтримкою новоприбулого хана Хаджи Герая, який мав виступити на їхньому боці у війні з латинами.

Утім, навіть перебуваючи у вкрай скрутному становищі, генуезці не могли залишити стратегічно важливі торговельні колонії в Криму, насамперед Кафу, без підтримки. У липні 1433 р. Кафа закликала на допомогу ескадру з Константинопольської Пери на чолі з Бартоломео ді Леванто, однак феодоритам вдалося утримати Чембало. Тоді Сенат Генуї і банк св. Георгія прийняли рішення про невідкладну допомогу кримським колоніям. Банк узяв на себе усі військові витрати, а сенат відіслав у березні 1434 р. з Генуї ескадру з 20 галер з 6 тисячами відбірних вояків під командуванням адмірала Карла Ломелліно. Вже на початку липня рішучий похід італійців завершився переконливою перемогою. За свідченням падуанського хроніста Андреа Гатарі («Щоденник Базельського Собору»), 4 червня 1434 р. Чембало було взяте і «віддане солдатам на грабунок». У листі Карла Ломелліно з Кафи до Генуї його племіннику Маттео Ломелліно від 9 червня 1434 р. (був отриманий у Генуї 7 вересня 1434 р.) наведено перелік перемог генуезців: «над Чембало, над Каламітою, над Брозоні (Brozoni), над усією Готією (tota Gotia)». Князь Феодоро Алексій був повністю розгромлений, після чого, за задумом генуезців, мала настати черга його союзника — Хаджи Герая.

Вирішальна битва відбулася 22 червня 1434 р. біля селища Карагоз (Кастадзон). Про її вкрай невтішні для італійців наслідки повідомив у своєму листі від 20 липня 1434 р., адресованому вже згаданому Маттео Ломелліно, Нікола де Порта з Пери. Поблизу Солхата, писав він, татари «захопили з наших більше 2000, і понад це захопили вози зі зброєю». У битві загинув і сам Карло Ломелліно.

Розгром генуезців був колосальним, і, ймовірно, цілком справедливим є припущення дослідників про те, що на підставі такої блискучої перемоги Хаджи Герай міг вимагати від Кафи визнання за ним статусу єдиного законного хана Криму. Однак невдовзі удача зрадила переможцеві — вже восени Хаджи Герай був змушений покинути Крим і шукати прихистку при дворі литовського князя Сігізмунда. Кримом в цей час оволодів Сеїд-Ахмед хан, відомості про якого в джерелах уривчасті. Так, польський історик і географ Мацей Мєховський (Мацей Карпіго (1457—1523 рр.)), вважав його сином Тохтамиша, а «Коротка історія кримських ханів» повідомляє, що своїми успіхами Сеїд-Ахмед завдячував підтримці Хайадара-мурзи, очільника племену кунгратів. Саме останній немов би добився проголошення Сеїд-Ахмеда кримським ханом замість змушеного рятуватися втечею Хаджи Герая.

У будь-якому разу, і Сеїд-Ахмеда, і Хаджи Герая сучасні дослідники справедливо характеризують як «кримських сепаратистів», які намагалися закріпитися на півострові з прилеглими територіями і відокремитися від «великої» загальнозолотоординської політики. У хаосі військово-політичних подій доби розпаду Золотої Орди Крим справді був ласим шматком — він поєднував у собі усі переваги степової гавані — відносну ізоляцію від небезпечного неспокійного степу з економічними вигодами міжнародної торгівлі, шляхи якої перетиналися на півострові. Навіть відірваний від степів Золотої Орди, півострів залишався тісно інтегрованим у середземноморську торгівлю; спроможну задовольнити усі потреби місцевого населення. Ізоляціоністська позиція ханів цілком збігалася з настроями місцевої татарської еліти, яка не бажала розплачуватися власними ресурсами і життями за примарні для неї цілі тих ханів, що бажали утвердити свою владу в Сараї. Завжди відособлений Крим фактично вже став на той час окремою державою, і йому бракувало лише авторитетного хана, який би, за словами Олекси Гайворонського, «повів би країну самостійним шляхом геть від тих лих, що продовжували стрясати ординську наддержаву».

Боротьба Улуг-Мухаммада з Кичі-Мухаммадом за владу у Золотій Орді мало обходила татарську знать Криму. 1438 р. це протистояння скінчилося утворенням Казанського ханату, владу у якому здобув Улу-Мухаммад. Дешт-і-Кипчак зберіг за собою Кичі-Мухаммад. Крим же виявився, зрештою, втраченим для обох ханів. Утім, певний час Кичі-Мухаммад зміг все ж утриматися на півострові — приблизно з 1437—1438 рр. (ймовірний час вигнання з Криму попереднього місцевого хана Сеїд-Ахмеда) до 1443 р. Принаймні ель-Айні повідомляє, що у 847 р. гіджри (1443—1444 рр.) «володарем Криму і Дешта був Мухеммад-хан». За час перебування у Криму Кичі-Мухаммад, можливо, встиг змінити столичне місто з Солхата на Бахчи-Сарай. Турецький історик XVII ст. Мунаджим-баши писав, що тим, хто «вперше обрав столицю Криму, був Мухаммед-султан, син Тимур-султана... (він) добудував Бахчи-Сарай».

Однак закріпитися на півострові Кичі-Мухаммадові не вдалося, оскільки місцева знать його не підтримала. Однією з причин цього, ймовірно, стала його опора на прибульців