Роман Олійник (Argonayt) - ДелІкатне Становище, Роман Олійник (Argonayt)

6

Нарада в мерії затягнулася ледь не до полудня. Петро Матвійович спершу уважно вислуховував доповіді своїх підлеглих. Когось хвалив, комусь робив зауваження, а декого навіть шпетив за неналежне виконання своїх обов’язків і його доручень та вказівок. Потім, особливо важливі й болючі теми ставив на загальне обговорення. В гострих дискусіях, серед виру суперечок, намагався знайти найкраще рішення поставленого питання. Коротко кажучи займався рутинною роботою, як і належало відповідальному голові об’єднаної територіальної громади.

Поки говорили та спорили інші, чоловік кілька разів ловив себе на думці що скучає за минулими часами. Здавалося тоді справлятися з нагальними проблемами й повсякденними клопотами було якось набагато легше й простіше ніж тепер. А той період життя коли він працював директором сільської школи взагалі сприймався, як щось неймовірно прекрасне і феєрично-казкове. Саме в там, в стінах храму наук він знайшов своє пристрасне кохання – Мирославу.

Смішно згадати та незважаючи на прожиті роки і чималий життєвий досвід Петро Матвійович тривалий час не міг збагнути що з ним діється. Сивочолому педагогу ніяк не вдавалося втямити що ж так хвилювало його свідомість та бентежило душу. Чому серце часто і без видимих причин починало збуджено калатати коли директор переступав поріг рідної школи. Що саме він хотів почути мимоволі стишуючи крок посеред коридору чи на хвильку завмираючи в своєму кабінеті. Кого несвідомо так прагнув і водночас боявся побачити хоч на коротеньку мить на шкільному подвір’ї.

Коли ж допетрав що й до чого то буквально отетерів від свого осяяння. Такого бути не могло. Таке в голові не вкладалося. Як зрілий чоловік, що стільки всього пережив, примудрився закохатися з шаленством шмаркатого хлопчака. У нього ж вже дорослі син з донькою, які мають своїх дітей. Він же кілька років тому поховав свою першу любов і був твердо переконаний, що більше ніколи вже не відчує присмак цього солодкого почуття. І ось на тобі. Знову, знову повернулося те про що Петро Матвійович вже навіть мріяти не смів. Знову кров зануртувала в старечих жилах. Знову в душі зазвучала мелодія щемливого бажання. Знову свідомість накривали хвилі тепла й ніжності від однієї згадки про неї. 

Директор не відразу прийняв те що з ним відбувалося. Якийсь період вперто боровся зі своїми розбурханими емоціями. У цій запеклій боротьбі траплялося й таке, що не стримавшись накидався з безпідставними претензіями і наріканнями на жінку, яка заволоділа його серцем. Наївно сподівався, що своєю брутальністю зможе розірвати ті невидимі тенета палких почуттів, у які не бажаючи того потрапив. Все було намарно. З кожним днем, з кожним подихом вогонь пристрасті все сильніше й палкіше в чоловічому єстві.

Врешті-решт втомившись від цієї безглуздої війни Петро Матвійович змирився з неминучим. Він вирішив що немає сенсу противитися велінням долі, а краще сповна насолодитися тим блаженством, що так несподівано послало йому небеса. І неважливо що у них різниця у віці. Байдуже що скажуть інші на це. Не має значення як все це буде виглядати зі сторони. Головне набратися мужності, зробити зізнання та молитися про взаємність. На день Святого Валентина чоловік рішуче увійшов у кабінет жінки й запропонував їй свою руку та серце. Вона зашарілася, розчервонілася від хвилювання і дозволила себе обійняти та поцілувати.

Відтоді їхні відносини важко було охарактеризувати одним словом. З однієї сторони обоє палко кохали одне одного і це почуття було неймовірно сильним та щирим. З іншої – на спільне життя з жінкою чоловік міг лише сподіватися в невизначеному майбутньому. В цьому питанні Мирослава сповна продемонструвала свій непохитний норовливий характер. Мовляв поки не виведу синів у люди, доти ні про яку сім’ю краще й не заїкатися. Та що там сім’я, навіть на те щоб разом відвідати якийсь світський захід накладалося суворе табу. Хоча ні для кого вже давно не було секретом те, що у них близькі стосунки. Приємними винятками стали ті нечасті вечори коли жінка все ж погоджувалася не повертатися додому в село, а проводити ночі разом з ним, в його міській квартирі.

Струснувши головою Петро Матвійович неохоче прогнав спогади минулого й з певним зусиллям повернувся в сьогодення. Саме тоді коли всі важливі теми для обговорення вже вичерпалися і можна було завершувати нарду. Подякувавши присутнім за увагу й побажавши кожному божого благословення голова закрив засідання. Коли сесійна зала спорожніла чоловік підійшов до Мирослави, що продовжувала сидіти на своєму місці і тихо поцікавився:

– Мирославо Василівно, як вам сьогоднішня нарада?

– Та наче все нормально пройшло, хоча в школі ви бували більш різкіші і прискіпливіші, Петре Матвійовичу.

– Так, золоті були часи, – погоджується чоловік присідаючи біля жінки. – Я завтра зранку мушу їхати в обласний центр. Не хочеш повечеряти разом. Можу приготувати щось смачненьке, на твій вибір.

– Не можу, – сумно зітхає Мирослава. – Син їде в Карпати на екскурсію, маю зібрати все необхідне в дорогу. Та й обіцяла дітям цю ніч провести вдома.

– Зрозуміло, – коротко підсумовує Петро Матвійович з гіркотою розуміючи що йому знову доведеться ночувати на самоті. – Тоді здзвонимося коли випаде вільна хвилина. Будь на зв’язку.

– Гаразд, – мовить жінка і піднявшись швидко виходить з зали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍