Ванда Трезор - Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор

- Та я якось і не готую, - зітхнув Максим, голос в нього трохи став бадьоріший, напевно, відчув, що я вже не буду сваритися.  - Купую в магазині продукти, роблю бутерброди. В мене електрочайник є, мівіну запарюю, каву, чай. А коли в райцентр їжджу, то обідаю там у ресторані. Ми, столичні жителі, якось звикли до кав'ярень та ресторанів. Хоча біля хати є літня кухонька. Там є плита. Бо топити в хаті грубку зараз у таку спеку - це страх! Краще в сухом’ятку їсти.

Я слухала роздуми цього чоловіка й думала, що він правий. Ми звикли в Києві до піци, кави і круасанів. І бутербродів з ковбасою. Це вдома. А так… У мене біля дому був невеликий і недорогий ресторанчик. Я часто там вечеряла. Адже готувати їжу займає чимало часу.

Ми повернулися до хати, я відкрила зал, двері якого було підперто стільцем, і склала там свої речі. Шкода, правда, що в дверях не було замка чи клямки, чи засувки якоїсь. Все одно вночі спати в одній хаті з зовсім незнайомим чоловіком було страшно.

Потім зробила огляд літньої кухні. Там навіть знайшлася допотопна стара газова плита і до неї під'єднаний поіржавілий від часу газовий балон. Напевно порожній. Такі наче треба замінювати десь на повні.

Вечоріло. А я ще була голодна і знову злилася. Максим десь зник із очей і це порадувало, бо могла на нього визвіритися, я це відчувала. Втомлена, голодна, сіла на старий диван посеред тієї брудної захаращеної якимись мішками та ящиками кухні й розплакалася.

- Ви це.., - почула я голос чоловіка з порогу. Він стояв у дверях, тримаючи в руках тацю, на якій стояла мисках якоюсь їжею, парували два горнятка з чаєм. Лежали якісь пиріжки. - А я цеє… Перекусити приніс. Ви ж з дороги, голодна, напевно, - поставив тацю на стіл і підійшов ближче.  - Чого плачете? Тому що я тут з’явився, у вашій хаті? Я… Це… Може, й справді з'їду? В райцентр переїду, в готель. Приїжджатиму раз в кілька днів, щоб перевірити свою… гм… бандуру. А дрібні операції ви там зробите, якщо треба. Я вас навчу. Не можу бачити жіночих сліз, - він сів поруч на диванчику. Зітхнув.

От, чортяка, мені ще більше захотілося плакати. Ця його жалість, те, що він такий співчутливий, он, їсти приніс, перекусити, це мене ще більше вибило з колії.

- Та йдіть ви всі в далекі гори! - закричала я на нього. - Нічого мені не треба! Ніхто не потрібен! Без вас всіх якось виживу!

Я відчула, що чи то від злості, чи то від голоду, що до горла підкотилася нудота.

Схопилася й вибігла геть. Під якимсь кущем мене й накрили судоми.

Коли все було скінчено, я вийшла із-за куща. Максим із розширеними від страху очима дивився на мене.

- Ви, може, захворіли? - перелякано спитав він. - Може, треба швидку викликати? Пізно зараз, медпункт в селі закритий вже!

Я мало не розсміялася йому в обличчя. Ага, хвора! На всю голову була, коли закохалася в того покидька Реста. Але дитину свою (лише свою!) я люблю! Це моя дитина!

- Я не захворіла, - прохрипіла я, відчуваючи, що зараз або знову розревуся, як корова, або розрегочуся, наче ненормальна. - Я вагітна.

І все-таки почала сміятися, не могла зупинити себе. Сльози текли градом, а я реготала, як навіжена. 

І тут чоловік зробив дивну річ. Він ступив до мене крок і обійняв. Міцно притиснув до себе, наче забрав у затишний кокон, де все добре і вже не буде погано...