Ванда Трезор - Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор

- Марто, я тобі ще раз повторюю, ми вирішили поселити Максима в твоїй хаті, бо туди ще й досі підведено електричний струм. У всіх тих занедбаних і закинутих хатах, про які ти мені розповідаєш, давно світло відрізали. А за світло в хаті Меланії Романихи досі оплачують твої батьки. Дуже прошу, домовтеся якось із ним! Нема куди поселяти! Коли він ще приїхав працювати на агрофірму, я особисто розглянула всі варіанти! Або хати без світла, або сім'ї з дітьми. А до стареньких бабусь чи дідусів я не можу його відправити. Він одразу ж попередив, що буде займатися якимись дослідами і бажано, щоб не було в хаті людей. Просився дуже сам жити. 

Василина Павлівна, котра зараз все це мені розповідала, була головою селищної ради ще в ті часи, коли ми приїжджали з батьками в Кипнівку і була живою бабуся. Так що я її знала. І вона мене згадала і впізнала, почувши, хто я і чому прийшла з претензіями.

- Але ж у нього, того вашого Максима, там у хаті ціла лабораторія! Невідомо, що він там робить! Може, бомбу?! - викинула я останній козир, бо зрозуміла, що жінка мене майже вмовила.

Та й поки я дійшла до центру села, то трохи охолола. Це спочатку мене роздратування і переляк охопили, а потім подумала, що слід реально поглянути на стан речей: переносити те все, що зараз булькало в моїй хаті, постоялець точно не захоче. А руйнувати його експеримент у мене рука і голос не піднімуться. А може, й справді, людина собі наукою займається, а я тут кіпішую…

Отака я завжди: спочатку покричу, посварюся, а потім вже починаю думати раціонально. 

- Та яка там бомба! - махнула рукою пані Василина. - Він там якісь нові сорти злаків чи овочів виводить. Я не дуже в курсі. Але власник фірми дуже його хвалив. Каже - це прорив у якійсь там сільськогосподарській галузі. Не дуже я в цьому розуміюся. Потерпи, Марто. Через місяць він поїде. Приїхав якраз на літо два тижні тому. Я подумала, що всі ці роки нікого з вас не було, а хата гарна, добротна, хай поживе. Він там і ремонт  якийсь робив, сусіди казали.

Я згадала пофарбовані жовтим двері. Ага, ремонт. Зіпсував тільки вигляд хатини. 

Тут рипнули двері і до кабінету Василина Павлівна увійшов і об'єкт нашої розмови. Максим. Був уже вдягнений в легку літню сорочку без рукавів і взутий в шкіряні мокасини.

Привітався, сторожко зиркнувши на мене. А Василина Павлівна розплилася у посмішці. Напевно, теж Алена Делона згадала, як і я зараз. От, що роблять з нами, жінками, красені-чоловіки. Зовсім з глузду збивають. Я й сама знову задивилася на нього. Блакитна сорочка дуже була йому до лиця, підкреслювала синь очей...

Але я швидко взяла себе в руки. Нема чого! Знаю я таких красунчиків! При Рестові я теж ставала доброю і вся пливла від ніжності. А він он який! Паралельно зі мною з дочкою шефа спав! Все! Пішли вони, всі ці красені, в баню! Я тепер на них маю імунітет! Тому строго спитала ще раз у Василини Павлівни, щоб і Максим почув:

- Всього місяць? Ви обіцяєте?

- Так, - кивнула вона. - Адже через місяць ви їдете з села, правда, Максиме? Марта законна хазяйка хати, ось, прийшла, жаліється, що ніхто не попередив її, що вас поселили. Але ми все з'ясували й домовились. Один місяць поживете в неї, вона дозволила. Правда, Марточко?

- Так, через місяць закінчується мій експеримент і я все заберу з вашої хати, - кивнув Максим. - Поїду додому, в Київ. Ви не хвилюйтеся, я в літній кухні можу ночувати. Зараз ночі теплі. Або... в коридорі спатиму. Чи взагалі надворі.

Я піднялася на ноги. Треба ще в магазин зайти, купити хліба і ще чогось. Їсти хотілося невимовно.

- Добре, місяць. На моїх умовах, які я озвучу вам пізніше. Зараз у магазин хочу встигнути, бо незабаром зачиняється, - глипнула на годинник на стіні в кабінеті Василини Павлівни.

- Так, магазин ще працює, - зиркнула у вікно жінка, двері магазину були ще відчинені. 

Я попрощалася і вийшла геть. А Максим попхався за мною.

Ми мовчки увійшли в магазин, під дуже зацікавленим поглядом молодої дівчини, яка кидала багатообіцяючі і майже закохані погляди на Максима і оцінювальні та зверхні на мене. Напевно, має види на красеня, бачу, що він їй подобається.

Я купила хліб, цукор, сіль, деякі ще продукти і поспішила до хати. Треба було готувати обід. Чи вже вечерю. Я була голодна, як собака! Максим ішов трохи позаду. Здається, він теж щось купував, але я не зауважила що, адже все-таки була трохи знервована всіма цими подіями.

-  Ви не хвилюйтеся, я буду себе вести чемно, - промовив він, доганяючи мене дорогою. Ми пішли поряд. - Мене Максим звуть, а вас Марта, я почув, як Василина Павлівна вас називала, - промовив він. - Шкода, що таке в нас недолуге знайомство вийшло. І моя лабораторія - це просто система, що вивчає вплив різних типів рідини та особливих умов на різні типи насіння. А не бомба, - додав він. 

- Та хай уже, - махнула я рукою. - Просто розізлилася, що в хаті чужа людина. Я відпочити їхала, побути на самоті, а тут…

- Ви чудово відпочинете! - запевнив мене чоловік. - Я зовсім не заважатиму! І зал у хаті я не відкривав. Там все так, як і було. Я сплю в спальні. Ну, живу там. 

- Я бачила, - кивнула я, згадавши картину з розстеленим ліжком і стіл з мисками. 

У бабусиній хаті була вітальня і окремо маленька кімнатка, яку ми називали спальнею, а також порівняно великий зал. Отже, зал все-таки вільний, це трохи порадувало. Буду там зачинятися. Слід було вияснити ще одне. Кухня в хаті теж була, але зараз спека, в селі влітку грубки не топлять. А про газ тут ще й не чули. - А де готуєте їсти?