Томас Гарді - Під деревом зеленим

бігати відігрівати інструменти біля каміна. Із кожного кларнета звисало по бурульці довжиною в палець. А що вже казати про самі пальці — вірте, чи ні, ми їх взагалі не відчували.

— Я добре пам’ятаю, — згадував містер Пенні, — що я сказав бідному Джозефу Райму (а він сорок два роки був третьою скрипкою в церкві Чок-Ньютон), коли вони вирішували, чи не перейти їм на кларнети. “Джо-зефе, — кажу я, — як заведете в себе ті верескливі трубки, то, вважай, все пропало. Кларнети геть не годяться для служби Господу. Досить поглянути на них, щоб це зрозуміти”, — отак я йому казав. І що, ви думаєте, з того вийшло? А я вам скажу, що вийшло. І двох років не минуло з тої нашої розмови, як священик приволік орган і старий хор став нікому не потрібен.

— Якщо судити лише з вигляду, — мовив візник, — я б не сказав, що скрипка ближча до небес, ніж кларнет. Може, навіть і далі. Через оті розпусні недолугі вигини здається, що до її створення сам сатана руку доклав. А от на кларнетах, якщо вірити картинкам, самі янголи на небесах грають.

— По-моєму, Роберте Пенні, ти маєш рацію, — вставив своє найстарший Деві. — Хай би лишили струни. Духові тебе наскрізь проймають — і це справді чудово, язичкові й мертвого розрухають — нехай, від барабанів аж у середині в тебе все перевертається — добре. Але хто б мені що не казав, ніщо так не зворушує людського серця, як скрипка!

— Хай живуть струни! — закричав малий Джиммі.

— Струни запросто могли б вистояти проти наступу всіх отих новинок. (“Авжеж могли б!” — підтвердив Боуман.) Але кларнети — це була їхня смерть. (“Оце вже точно!” — визнав містер Пенні.) А гармоніки, — ще голосніше продовжив Вільям, підбадьорений цими знаками схвалення, — гармоніки й автоматичні органи (“Та щоб їх”, — простогнав Спінкс.) — це жалюгідні — навіть не знаю, як їх назвати, — жалюгідні...

— Грішники, — запропонував Джиммі, який ступав великими кроками, як дорослі, а не плівся у хвості разом з іншими хлопчаками.

— Жалюгідні дзижчалки!

— Точно, Вільяме, краще і не скажеш — жалюгідні дзижчалки! — одноголосно постановив хор.

Тим часом вони вже підійшли до воріт, що вели до школи, яка стояла на невеликому пагорбі на перехресті трьох доріг і тепер виринула перед ними незмінною й темною пласкою плямою на тлі неба. Налаштувавши інструменти, гурт проминув огорожу, намагаючись ступати по траві за наказом старого Вільяма.

— Сімдесят восьмий, — тихо оголосив Вільям, поки хор ставав півколом, а хлопці відкривали ліхтарі, щоб було світліше, і спрямовували їхнє світло на книжки.

А тоді тишу ночі порушив давній, старий, як світ, гімн, втілюючи химерні християнські вірування у слова, що поколіннями передавалися із уст в уста, від батька до сина, аж поки не дійшли й до наших героїв, які з такою щирістю їх виспівували:

Пам’ятай гріх Адама,

О людино,

Пам’ятай гріх Адама,

Із раю вигнання.

Пам'ятай гріх Адама,

Що весь людський рід

У вічному пеклі

Погибати прирік.

Пам’ятай Божу доброту,

О людино,

Пам’ятай Божу доброту,

Його велику любов.

Пам’ятай Божу доброту,

Відкинь всякий страх.

Він Сина єдиного За нас віддав.

У Вифлеємі народився,

О людино,

У Вифлеємі народився,

Щоб людство врятувати.

Народивсь у Вифлеємі

З вранішньою зорею Наш Спаситель,

Щоб гріхи наші забрати.

Віддай хвалу Богу,

О людино,

Віддай хвалу Богу,

Хай серце зрадіє.

Віддай хвалу Богу,

В цей радісний день.

Хай вся земля співає:

Слава, слава!

Знявши останню ноту, вони прислухалися хвилину чи дві, але зі школи не пролунало ні звуку.

— Чотири вдихи, а потім “Твоя безмежна доброта”, номер п’ятдесят дев’ять, — сказав Вільям.

Цей псалом теж виконали як годиться, однак на їхні старання і далі не було жодної реакції.

— Скажіть мені, що будинок не порожній! У тридцять дев’ятому і сорок третьому з нами таке вже було, — бідкався старий Деві.

— Може, пані вважає, що ми не рівня міським музикам, і просто гордує нами? — прошепотів візник.

— Та щоб її! — сказав містер Пенні, кинувши нищівний погляд на шкільний димар. — Раз так, то я її навіть знати не хочу. Навіть скромна музика, виконана вмілими музиками, краща за будь-які вигадки міських мудрагелів, так я казав і буду казати.

— Чотири вдихи і остання, — авторитетно заявив їхній диригент. — “Возрадуйтеся, жителі Землі”, шістдесят чотири.

Закінчивши псалом, він почекав ще хвилину, а тоді промовив чітко й голосно, як зазвичай робив у цю пору вже останні сорок років:

— Веселого Різдва!

Розділ V

СЛУХАЧІ

Коли хористи вже майже полишили останню надію, в одному з вікон на верхньому поверсі спалахнуло світло. Воно впритул наблизилося до штори, так що знадвору можна було побачити чіткі обриси полум’я свічки. Якусь мить воно стояло нерухомо, а потім штори піднялися, і перед п’ятнадцятьма парами зосереджених очей з’явилася постать молодої дівчини. У віконній рамі вона нагадувала портрет на стіні. У лівій руці, дуже близько до обличчя, дівчина тримала свічку, яка яскраво освітлювала його, а правою спиралася на стулки вікна. На ній була якась біла накидка, а на плечі спадав вигадливий водоспад пишних кучерів, які перебували у жахливому безладі — у такому стані, вочевидь, їх можна було застати лише посеред ночі. Ясні очі дивилися на сірий світ унизу з непевністю, яка межувала із сміливістю та сором’язливістю, однак, коли вони розгледіли зібрані півколом темні фігури, у них спалахнув радісний блиск.

Відчинивши вікно, дівчина весело й привітно гукнула:

— Дякую вам, півчі, дуже дякую!

Вікно швидко й беззвучно зачинилося, а штори почали опускатися, поглинувши її ясне чоло та світлі очі, маленький рот, шию, плечі, а потім і решту фігури. Світло від свічки — знову тьмяне й нечітке — почало віддалятися, аж поки зовсім не зникло.

— Яка гарна! — вигукнув Дік Деві.

— Навіть найрідкісніші воскові фігурки з нею не зрівняються, — підтвердив Майкл Мейл.

— Наче якесь марево! — погодився візник.

— У житті такої не бачив! — палко вигукнув Ліф.

І решта, відкашлявшись та поправивши