Томас Гарді - Під деревом зеленим

Містер Спінкс обдарував усіх поглядом, який промовисто підкреслював, що якщо він досі не спромігся усього вивчити, то інші й поготів.

— До речі, про те, що людину можна впізнати за ногою! — мовив Ройбен. — Щоб мені провалитись, друзі, але я часом хоч і бачу людину повністю, а ніяк не втямлю, хто переді мною.

— Все ж таки з виду легше розпізнати, хто є хто, — відсторонено зауважив дід Вільям, повернувши голову так, що кінчик носа діда Джеймса опинився точно на рівні його ока і мініатюрної впадини, яку він розгледів у каміні. — До речі, — підвівши голову, продовжив він уже бадьорішим голосом, — треба сьогодні таки зайти і до вчительки? Якщо слух у неї такий гарний, як і личко, нам доведеться попотіти, щоб їй догодити.

— А яка вона із себе? — спитав молодий Деві.

— Ну, як тобі сказати, — відказав містер Спінкс. — Гарненьке рум’яне личко. Проте в цілому нічого особливого.

— Та годі тобі, Еліасе Спінксе. Просто визнай, що вона красива дівчина, та й по всьому, — перебив візник, знову готуючись скуштувати бочкового сидру.

Розділ IV

ОБХІД

Кілька хвилин по десятій до будинку візника — незмінного місця зустрічі — прийшли хлопчики-півчі, і розпочалися приготування. Старші чоловіки та музиканти одяглися в грубі пальта із жорсткими стоячими комірцями, а навколо шиї кілька разів обмотали кольорові хустки так, що кінці звисали аж до рук. За всім цим стирчали лише їхні вуха і носи, наче у роззяв, які зазирають через стіну. Решта півчих — дужі чоловіки й хлопчаки, розчервонілі від холоду, — здебільшого були одягнуті в сніжно-білі балахони, розшиті на плечах і грудях орнаментами у формі сердечок, ромбів і зигзагів. Кухоль із сидром спорожнів уже вдев'яте, нотні зошити було впорядковано, і композиції нарешті обрано. Хлопчики тим часом наготували ліхтарі та порозрізували свічки на шматочки, відповідно до розміру ліхтарів, а що звечора нападав густий сніг, то ті, хто не мав гетр, мусили піти до сараю й обмотати кісточки пучками сіна, щоб підступний сніжок не насипався в черевики.

Парафія Меллсток була досить великою, і підпорядковані їй села розташовувалися на значній відстані одне від одного. Отож кілька годин витрачалося на те, щоб усіх обійти, навіть якщо в кожній оселі співати лише один псалом. Головним селом був Нижній Меллсток, за півмилі від нього стояли церква, будинок священика і ще кілька будиночків — ото й усе. Колись найбільш густозаселена частина парафії тепер дихала запустінням. Трохи північніше на схід, десь за милю, розкинувся Верхній Меллсток, де і жив візник. Окрім того, якщо не враховувати поодиноких садиб і молочарень, де-не-де були розкидані невеличкі купки будиночків.

Старий Вільям Деві грав на віолончелі басову партію, його онук Дік був третьою скрипкою, а Ройбену і Майклу Мейлу належали тенор і друга скрипка відповідно. Хор складався з чотирьох чоловіків і семи хлопчиків, яким було довірено дбати про ліхтарі й тримати нотні зошити перед музикантами. Коли справа доходила до музики, якось завжди так виходило, що керівництво перебирав на себе старий Вільям.

— Що ж, сусідоньки, — напучував він, притримуючи двері, поки всі по черзі виходили на двір, й критично спостерігаючи за ними, наче пастух, що перераховує свою отару. — Ви двоє, уважно прислухайтеся до Майкла і щоб мені не тягнулися за третьою скрипкою як минулого року. А особливо у “Вставайте і славіте”. Біллі Чімлен, не лови гав, а то тебе іноді так заносить, що дай Боже. І це стосується всіх, дивіться мені, щоб не товпились на порозі, коли заходите в хату. Заходьте тихесенько, ніби то самі янголи прийшли звістити добру новину.

— Спочатку до фермера Ледлоу?

— Так, спочатку Ледлоу, а далі — як завжди.

— А ти, Воссе, — гукнув візник насамкінець, — сиди тут, а десь о пів на третю підігрій на жаринах мед і сидр та принеси їх разом зі стравами до церкви. Ну, ти і сам знаєш.

За кілька хвилин до дванадцятої вони засвітили ліхтарі й вирушили в дорогу. Хурделиця втихла і зійшов місяць, але йому важко було пробитися крізь густе скупчення снігових хмар, тож здавалося, ніби слабке світло радше йде від білого покривала, що вкрило землю, аніж ллється з неба. Вітер стих, і човгання ніг та звуки розмови відлунювали, відбиваючись від кожного стовпа, придорожнього каменя чи старезної стіни на шляху музикантів, навіть якщо відстань між ними не перевищувала кількох ярдів. Окрім цього незначного шуму, не чутно було ані звуку, хіба що іноді з боку Ялберійського лісу гавкали лисиці чи кролики шаруділи у траві, втікаючи з дороги.

До другої ночі хор відвідав більшість віддалених садиб та сіл і, не заставши нікого у поміщика, попрямував до головного села. Оскільки йшли по невторованому шляху, доводилося бути дуже обережними, щоб не наткнутися на гілки старих лип, які низько звисали і подекуди спліталися в густі зарості.

— Часи вже не ті, — зауважив Мейл, згадуючи хтозна-які панорами минулого, у той час як його погляд, звернений на сучасність, втупився в землю, щоб його господар, бува, не перечепився. — Вже нас не шанують так, як колись! Ми, напевно, чи не останні струнні музики в країні.

— Твоя правда! — погодився Боуман, скрушно похитавши головою, і старий Вільям, дивлячись на нього, й собі зробив те саме.

— А шкода, — відповів хтось. — Були часи — давні добрі часи — коли про ті шарманки ніхто навіть і не чув. І що доброго вони принесли церковним хорам? Треба було триматися струн, як от ми, і десятою дорогою обходити кларнети, а тим паче серпенти. Я завжди казав і казатиму, якщо церковна музика — то тільки струни.

— Струни — це завжди радість для душі, — підтвердив містер Спінкс.

— І все-таки серпенти не такі вже й погані, — зауважив містер Пенні. — Все старе рано чи пізно відходить у небуття, що поробиш. Але треба визнати, серпент має добрий, глибокий і багатий звук.

— Але от кларнети завжди були ні до чого, — сказав Майкл Мейл. — Якось на Різдво — багато років тому

— Я обходив парафію разом із хором з Везербері. Тої ночі вдарив сильний мороз, і на всіх кларнетах позамерзали клапани — так-так, геть-чисто позамерзали

— І як якийсь із них відпускали, був такий звук, наче хто пляшку відкорковував. Музикантам доводилося весь час