Томас Гарді - Під деревом зеленим

Спінкс вважався вченим (колись він викладав у вечірній школі), а тому завжди намагався відповідати цьому званню.

— Завтра першим ділом треба зайти туди. Якщо ви не проти, місіс Деві, я дістану цю річ з кишені, — він витягнув колодку й поставив її на стіл, біля ліктя. Три чи чотири пари очей уважно стежили за ним.

— Що ж, — промовив чоботар, зауваживши, що цей об’єкт привернув набагато більше уваги, ніж він очікував: присутні по черзі брали його в руки й зацікавлено оглядали. — Як думаєте, для кого була зроблена ця колодка? А зроблена вона була для батька Джефрі Дея, що живе за Ялберійським лісом. Ех, скільки ж я йому черевиків наробив по цій колодці. Після його смерті я злегка її підправив і робив по ній взуття вже для Джефрі. Тому вона й видається трохи дивакуватою, — містер Пенні ніжно перевернув колодку. — Бачите, ось тут, — він показав на шматок шкіри, прибитий до великого пальця, — на цьому місці в нього великий мозоль, ще з дитинства. А оцей великий шмат бачите? (вказав на великий клапоть, прибитий збоку) То кінь копитом наступив — мало ступню не розчавив! Так з розмаху як наступить — і прямісінько от сюди. Зараз я Джефрі нову пару роблю, от недавно і ходив до нього, питав, чи не треба часом мозоль збільшити абощо.

З останніми словами ліва рука містера Пенні, ніби без дозволу свого власника, потяглася до кухля з сидром і різко перервала чоботаря на середині речення, сховавши майже все його обличчя за круглим денцем кухля.

— Тож про що це я, — продовжив Пенні, поставивши кухоль на стіл. — Я мав зайти сьогодні до школи, — і тут він знову заходився ритися у своїй кишені, — щоб вже нарешті віддати черевик. Ну, що поробиш, доведеться завтра вранці.

Потім він нахилився вперед і поставив на стіл черевичок — маленький, легенький, витончений. Схоже, до нього лагодили підбор.

— Нової вчительки!

— А, міс Фенсі Дей. Такої стрункої фігурки я ще ні в кого не бачив. їй якраз в пору заміж іти.

— Це ви про дочку Джефрі? — спитав Боуман, у той час як усі погляди зійшлися в одній точці, як спиці на колесі, — на черевичку в центрі стола.

— А про кого ж іще? — продовжив містер Пенні, звертаючись швидше до черевика, наче той був його єдиним слухачем. — Вона тепер буде новою вчителькою в нашій школі. Ви ж, напевно, чули, що дочка у Джефрі вчена.

— Чого ж вона залишилася тут на Святвечір, містере Пенні?

— Та хто її знає, чого.

— А я знаю, чого вона лишилася, знаю! — защебетав хтось із дітей.

— І чого ж? — спитав Дік, намагаючись приховати свою зацікавленість.

— Пастор Мейболд боявся, що не зможе дати собі з нами всіма ради завтра за обідом, і вмовив її прийти, щоб допомогла подати страви й простежила, аби ми не забруднилися, як поросята. Тому й лишилась!

— О, то це той черевичок, — мрійливо продовжив чоботар, — у якому вона завтра вранці піде до церкви. Я не відмовляюся ремонтувати взуття, виготовлене іншими майстрами, хоч із ним завжди треба бути вдвічі обережнішим. До того ж її батько повсякчас до мене приходить, я не міг йому відмовити.

На столі, між кухлем сидру і свічкою, стояв цей вельми цікавий прихисток незнайомої ніжки. То був досить гарний черевичок. Гнучкий вгин на підйомі, кругленькі вм'ятини від маленьких пальчиків, давні подряпини від необережного бігу — все у цьому клапті шкіри красномовно свідчило про веселу вдачу господині. Дік, оглядаючи його, мав дивне відчуття, наче не має права цього робити, не спитавши спершу дозволу у власниці ніжки.

— Вам це може видатись дивним, сусіди, — продовжив чоботар, — але досвідчене око майстра бачить беззаперечну схожість між цим черевичком і колодкою, хоч колодка й настільки деформована, що її первинну форму вже й не вгадати, а черевичок дуже гарненький, у Кестербриджі така пара коштувала б не менш як шістнадцять пенсів. Ви цього не помічаєте, а для мене ясно як Божий день: ось це належить батькові, а це — дочці.

— Навіть не сумніваюся, майстре Пенні, що між ними є схожість, можливо, й зовсім незначна, — підтакнув Спінкс. — Однак, думаю, мені не вистачає уяви, щоб її побачити.

Містер Пенні поправив свої окуляри:

— З цього приводу я розкажу вам одну історію, що якось зі мною трапилася. Вільяме, ти ж знав Джонсона, молочаря?

— Звісно, знав.

— Ну так от. Це сталося навпроти його будинку, але трохи нижче — біля пасовища, що навпроти ставка в

Непрохідному парку. Я якраз ішов до Квітучого урвища, аж бачу, якогось чоловіка витягують зі ставка, мертвим. Він хотів пірнути, але не розрахував глибину, от і розбив голову. Зібрався чималий натовп, але ніхто не знав утопленика. Тіло накрили білим простирадлом, але як його несли мимо, я вгледів ногу, що звисала з носилок. От я і кажу: “Не знаю, як його звали, але можу поклястися, що це брат Джона Вудворда”. Якраз у той момент надійшов сам Джон і як заголосить: “Мій братику! Мій бідний брате!”

— Ви тільки подумайте! — вигукнула місіс Деві.

— Так, знати чиюсь ногу — це вам не жарти, — сказав містер Спінкс. — Тут треба бути дуже проникливим. Я людина маленька, що я там знаю, але покажіть мені чиюсь ногу, і я вам скажу, що в людини на серці.

— Якщо так, то ти розумніший за всіх на світі, — зауважив візник.

— Ну, це вже не мені судити, — відрізав містер Спінкс. — Вік живи, вік учись, як-то кажуть. Може, я й прочитав за своє життя кілька книжок, але на звання великого вченого не претендую аж ніяк. Хоча, тим не менше, щось, може, і знаю.

— Та знаємо ми, — примирливо промовив Майкл,

— І вся парафія знає, що ти прочитав мало не всі книги і не раз перекладав свої знання в молоді голови. Знання

— Велика справа, і тут вже з тобою мало хто зрівняється.

— Не люблю хвалитися, але я таки багато читав на своєму віку і багато розмірковував над прочитаним. Тож я вам так скажу, поки все на світі вивчиш, то й на той світ пора. А мені вже за сорок