Вподобайка - Містичні історії, Вподобайка

Усі в селі знали, що темний ліс, який починався на північній околиці, проклятий. Густий, похмурий, він стояв, наче живий, приховуючи у своїх надрах моторошні таємниці. Вдень дерева створювали майже непроникну тінь, а вночі ліс оживав — з його глибин долинали дивні звуки: шепіт, плач, чиїсь кроки. Місцеві жителі вважали ліс домівкою для заблукалих душ, які ніколи не змогли знайти спокою, і остерігалися туди ходити. Але одного дня зникла молода дівчина на ім’я Анна, і її сліди привели прямо до темного лісу.

Анна була сміливою дівчиною, яка любила досліджувати околиці. Але навіть вона знала про небезпеку темного лісу. Одного разу вона розповіла своїм друзям, що чула дивний голос, який кликав її звідти. Він звучав, як крик загубленої дитини. Її друзі спробували відмовити її від пошуків, але Анна не могла встояти перед дивним покликом, що переслідував її. Вона вирушила до лісу, і більше її ніхто не бачив.

Після трьох днів безрезультатних пошуків батько Анни, старий лісник, вирішив відправитися в глибини лісу самотужки. Він добре знав ці місця, адже багато років працював тут. Проте, коли він ступив на стежку, яка вела у найглибші закутки лісу, відчув, як навколо почала згущуватися темрява, хоча сонце ще не зайшло. Птахи замовкли, і здавалося, що сам ліс спостерігає за ним.

Чим глибше він заходив, тим сильніше з’являлося відчуття, що за ним хтось слідкує. Час від часу він чув слабкий шепіт, але ніяк не міг розпізнати, що саме промовляли ці голоси. Дерева здавалися високими і покрученими, ніби виросли під впливом якихось незрозумілих сил. Вони перепліталися між собою, утворюючи химерні силуети, що нагадували спотворені постаті.

Раптом він побачив невеличку галявину, а на ній — щось незвичайне. Там стояв старий будинок, давно занедбаний, з вікнами, закритими темними шторами. Його не було на жодній карті, і лісник був упевнений, що ніколи раніше його не бачив. Двері будинку були прочинені, і звідти лунали ті самі шепоти, що переслідували його весь час. Він набрався сміливості і увійшов усередину.

Всередині панувала цілковита темрява, яку лише частково розсіювало слабке світло, що просочувалося крізь щілини в стінах. У повітрі відчувався затхлий запах і щось дивне — запах сирої землі та чогось старого і забутого. Він почав оглядати кімнати, і в одній з них побачив старе дзеркало, яке стояло в самому центрі. Скло було покрите товстим шаром пилу, але через нього він побачив обриси — темні постаті, що рухалися по той бік.

Коли лісник наблизився, щоб краще розгледіти відображення, він побачив обличчя своєї дочки. Її очі були широко розплющені, а на обличчі застиг вираз страху. Вона ніби намагалася щось сказати, але її голос не можна було почути. Поряд з нею з’явилися й інші обличчя — бліді й спотворені, вони дивилися на нього з того боку дзеркала, ніби прагнули вирватися.

Тоді він зрозумів, що дзеркало — це пастка, в якій захоплені душі загублених у лісі людей. Він намагався розбити дзеркало, але з кожним його ударом воно видавало пронизливий скрип, а постаті по той бік почали шепотіти голосніше. Лісник відчув, як його тіло починає слабнути, ніби невидима сила забирає з нього життєву енергію. Шепіт ставав все голоснішим і перетворився на зловісний крик, а дзеркало почало змінюватися — скло повільно плавилося і ставало схожим на чорну, липку рідину.

Раптом темрява повністю охопила кімнату, і лісник зник. Наступного дня місцеві знайшли його речі на краю галявини, але самого його більше ніхто не бачив. А дзеркало, яке стояло в старому будинку, досі зберігало його відображення, поряд із сотнями інших загублених душ, які тепер назавжди залишилися частиною темного лісу.

З того часу старий будинок більше ніхто не знаходив. Але місцеві кажуть, що вночі з глибин лісу можна почути шепіт і бачити, як темрява згущується в окремі постаті, ніби душі тих, хто загубився, все ще шукають вихід, який ніколи не знайдуть.