Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

з бронзової чаші, й заходилися її обстежувати, хоч і на гадці не мали, що те обстеження може бути прибутковим або приємним. 

Та чаша, як я вже казав, була надзвичайно велика: вона мала щонайменше шість футів17 у діаметрі, була не менш як зо три фути завглибшки й від підлоги до верху сягала плеча високому чоловікові. Три ноги, що її підтримували, вигнуті й масивні, закінчувалися котячими лапами з випущеними пазурами. Наблизившись і глянувши за край чаші, ми побачили, що вона заповнена чимось на кшталт тягучої напіврідкої речовини, непрозорої та чорної, неначе сажа. Саме від неї линув той важкий дух — дух, який, хоч і виявився украй гидким, не був, утім, духом розкладу, а нагадував радше запах якогось огидного й нечистого болотяного створіння. Той дух годі було витримати, і ми вже збиралися відвернутися від чаші, коли раптом помітили, що поверхня речовини злегка зашумувала, наче потривожена зісподу рухами якоїсь зануреної тварини чи іншої істоти. Це шумування зненацька різко посилилося, речовина у центрі чаші роздулася, ніби під дією якоїсь потужної закваски, і ми, пройняті невимовним жахом, спостерігали, як над її поверхнею стала поступово зринати якась недоладна аморфна голова з невиразними банькатими очима, що з первісною злобою втупилися в наші обличчя. Голова була посаджена на шиї, і шия та невпинно видовжувалася. Тоді так само поступово, дюйм за дюймом, над поверхнею з’явилися дві руки, — якщо це можна було назвати руками, — і ми збагнули, що то була не істота, занурена у рідину, як ми допіру думали, а що сама та рідина набрала форми огидної шиї та голови і просто зараз формувала кляті руки, які наосліп потяглися до нас своїми схожими на мацаки відростками, що були у них замість кігтів чи долонь! 

Страх, якого ми ще ніколи досі не відчували навіть у снах і навіть натяку на який не знаходили у наших найнебезпечніших опівнічних виправах, відібрав у нас мову, але не здатність рухатися. Ми відступили від чаші на кілька кроків, і одночасно з нашими кроками подовшали ті жахливі шия та руки. А тоді вся маса темної рідини почала здійматися вгору і набагато швидше, ніж сік сувани стікає з мого пера, перелилася через край чаші, неначе потік чорної ртуті; діставшись підлоги, вона набрала хвилястої змієподібної форми, з якої відразу ж виросло більше десятка коротких ніг. 

Ми не стали зупинятися, щоб обміркувати природу цього створіння чи висунути здогад щодо того, який саме протоплазмовий пострах, яке огидне поріддя первісного слизу постало перед нами. Та почвара була надто жаска навіть для недовгого споглядання, а понад те її наміри були вочевидь ворожими; вона відверто виявляла схильність до людожерства, адже ковзнула до нас із неймовірною швидкістю та моторністю рухів, на ходу розкриваючи свою навдивовижу містку беззубу пащу. Роззявивши її так, що стало видно язик — той розгорнувся, неначе довга змія, — почвара розтулила щелепи з тією самою надзвичайною пружністю, що супроводжувала решту її рухів. Збагнувши, що наша потреба полишити святилище Тсатоґґуа стала якнайнагальнішою, ми повернулися спинами до всієї скверни нечестивого храму, одним стрибком здолали поріг і в місячному світлі стрімголов кинулися тікати передмістями Комморіома. Ми завертали за кожен зручний ріг, ми заплутували сліди, перебігаючи за палацами забутих часом вельмож і гамазеями купців, імена яких не збереглись у жодному літописі; ми віддавали перевагу місцям, якнайсильніше загарбаним джунглями, де зарості дерев були найвищими та найгустішими; і, зрештою, звернувши на якусь бічну дорогу, де останні будинки околиці вже зникли з очей, ми зупинилися й наважились озирнутися. 

Наші натруджені легені нестерпно боліли, готові розірватися від докладених героїчних зусиль, а важка втома, що накопичувалася в нас упродовж цього дня, почала неабияк даватися взнаки. Але коли ми побачили просто позад себе чорне чудовисько, що переслідувало нас із плавною зміїною легкістю, то видиво це дивовижним чином вдихнуло в наші зболені та зморені ноги нове життя, і ми помчали зі зрадливого світла бічної дороги у неходжені хащі джунглів, сподіваючись уникнути нашого переслідувача в лабіринті стовбурів, витких лоз і гігантського листя. Ми перечіпалися через коріння та повалені дерева, рвали вбрання та роздирали шкіру об колючки дикої ожини, наштовхувались у мороці на величезні стовбури дерев і гнучкі пагони, що згиналися під нашим натиском; чули сичання деревних змій, які плювали в нас отрутою з горішніх гілок, і гаркання та завивання непобачених нами звірів, на яких наступали під час квапливої втечі. Але ми більше не сміли зупинитися та озирнутися. 

Певно, наша нестямна втеча тривала кілька годин поспіль. Місяць, що давав нам, у найліпшому випадку, трохи світла, яке сіялося крізь густе листя, дедалі нижче хилився серед велетенських розлогих пальм і плетива повзучих рослин. Та коли він сховався за небокраєм, лише його останні промені врятували нас від занурення в огидне болото, вкрите горбиками та купинами, порослими травою, що ховала під собою драговину. І ми мусили бігти цією небезпечною тванню, край того сморідного болота, не зупиняючись, не вагаючись і не маючи часу навіть на те, щоб обрати, куди ступити; і весь цей час наш клятий переслідувач невідступно гнався слідом. 

Тепер, коли місяць зайшов, наша втеча стала ще несамовитішою та ризикованішою — справжнім маренням, сповненим жаху, виснаження, сум’яття і відчайдушного, важкого просування вперед, попри всі перешкоди, на які ми не те що більше анітрохи не зважали, але й заледве усвідомлювали їхнє існування; нескінченною втечею крізь ніч, яка липла до нас і обтяжувала нас, немов якийсь лиховісний тягар, немов якісь страхітливі тенета. Здавалося б, створіння, що переслідувало нас, маючи такі неймовірні здібності до швидкого руху та видовження тіла, могло будь-якої миті нас наздогнати, але воно, вочевидь, бажало продовжити цю гру. Отож ніч поволі плинула, а жахи, не знаходячи собі завершення, тривали далі, й не було видно їм кінця… І ми жодного разу не посміли зупинитись чи озирнутися. 

Ген удалині, серед дерев, займався мерехтливий світанок — передвісник наразі прихованого нового дня. Відчуваючи смертельну втому, прагнучи будь-якого спочинку, будь-якої безпеки, хай навіть і з тих, які може дарувати якась незрима гробниця, ми кинулись до вранішнього світла і, зашпортуючись, вибігли з джунглів на бруковану вулицю, обабіч якої стояли мармурові та гранітні будівлі. Розчавлені тягарем утоми, ми плутано, очманіло збагнули, що весь цей час блукали по колу і зараз повернулися до передмість Комморіома. Просто перед нами — можна було дротиком докинути — бовванів темний храм Тсатоґґуа. 

Тоді ми знову зважились озирнутися й побачили пружне чорне чудовисько, чиї ноги зараз видовжилися настільки, що воно височіло над нами, його пащека була роззявлена достатньо широко, щоб пожерти нас обох одним ковтком. Воно йшло за нами слідом, ковзаючи плавно й без жодних зусиль, із певністю рухів і цілеспрямованістю надто цинічними, щоб можна було їх витримати. Ми забігли до храму Тсатоґґуа, двері якого досі були відчинені, як тоді, коли ми його полишали. Гнані страхом, ми негайно зачинили двері за собою і з надлюдською силою, яку нам дарував відчай, примудрилися замкнути їх, поставивши на місце один з іржавих засувів. 

Тепер, у холодній похмурості світанку, вузькі промені якого падали на