Юлія Рудишина - Дзеркалиця, Юлія Рудишина

Уляна відкрила очі. В голові був туман та все навкруги кружляло та мерехтіло. Чи вина вчора перепила? Піднялась з полу, озираючись – чого це вона лежала біля дзеркала? Сухі губи потріскались, пити хотілось неймовірно. Пішла до кухні, попити, і поки йшла – тіло здавалось чужим, ноги ледве пересувались.

Зоряна ніч заглядала у вікно, місячне  сяйво падало на килим та гостро відбивалось у дзеркалі. Уляна згадала той страшний сон – немов якась почвара вилізла звідти, з дзеркала, та й зайняла її місце, а її запроторила у страшну кришталеву кімнату, де все було з каміння та уламків скла. Холодно там було, лячно… Погляд зупинився на ганчірній ляльці, що валялась біля вікна. Чого тільки в цій хаті немає, посміхнулась Уляна, підходячи до неї. Обережно підняла та посадила на піч. Здалось, чи в дзеркалі щось промайнуло? Певно, місячне світло відбилось.

Заграв телефон, кинутий на підвіконня. Даринка.

- Ну нарешті! – почулось у слухавці. – Ти чого втекла так зарано? І де ти була? Я приходила, ніхто не відчинив. Василь казав…

- Василь? – насупилась Уляна, не розуміючи, звідки вона могла втекти так рано, якщо взагалі ще спала. – Хіба не завтра ми на кручі зібрались…

- Завтра теж, але він брату сказав, що ти якась дивна. Відлюдкувата. Що з тобою сталось, він же тобі подобався!

- Відлюдкувата? – луною повторила Уляна, нічого не розуміючи. Чи досі вона спить? Вона ж не бачила навіть хлопця!

- Добре, зранку прийду, сподіваюсь, твій настрій буде краще! – обурено закінчила Даринка.

А Уляна поспіхом відкрила календар на телефоні. Завтра вже настало. І майже скінчилось. Вона ж не могла спати більше двох днів? І чого це один день в неї з пам’яті вилетів? Стало лячно та холодно. Вона підвела очі і побачила в дзеркалі себе – але сиділо її відображення інакше і в руках тримало декілька сяючих камінців. Роздивлялось, гралося ними, інколи поглядаючи на Уляну.

Дівчина обережно підійшла до дзеркала, побачила, що біля нього лежить стара хустка бабина, і коли це вона її витягнути встигла? Біля стіни щось мерехтіло. Уляна присіла, підняла камінчик. Прозорий, немов лід, це був діамант. Вона ніколи таких не те що не тримала, не бачила навіть. Перевела погляд на дзеркало і побачила, як хижо посміхається істота з потойбіччя.

- Це мій тобі подаруночок, люба, - почувся дзвінкий голос з дзеркала. – Гра тільки почалась. Чуєш?..

- Чую, - кинула Уляна та підняла хустку, щоб завісити дзеркало. Піймала збентежений погляд синіх очей і повторила: - Чую…

І майнула думка – а чи не залишитись тут, у селі? І потім ще довго сиділа на підвіконні та роздивлялась коштовний камінчик.

Гра тільки почалась?.. Гра тільки почалась…

Кінець