Юлія Рудишина - Дзеркалиця, Юлія Рудишина

Старовинне дзеркало, що дісталось Уляні від бабусі, ховає дивні таємниці. Звідти ночами звучить чарівна музика та лунає срібними дзвіночками жіночий жаский сміх, а інколи нова володарка дзеркала бачить у відображенні дивну істоту за своєю спиною. Істоту, немов створену з блискучих камінців та уламків скла. Але все міняється в зимовий Сонцеворот – коли на землі панує сама довга ніч і відчиняються двері в інший світ і реальність. І вже сама Уляна може стати тінню за чиїмось плечем.

1

Дзеркало відбило нову, якусь дивну кімнату. Після довгих років темряви та тиші все це здалось неймовірним… Прості дерев’яні меблі – аде їх набагато більше, ніж колись було, он і софа яка гарна, і стільці біля столику, віконце напроти з красивими шторками, там стоїть герань у горщику розписному… А ще величезний чорний кіт, що заскочив від сусудки, з підозрою коситься у відображення – але вони відбивають тільки те, що бачать… На стіні – тій її частині, котру можна розгледіти, сидячи в дзеркалі, — дві чорно-білих світлини у рамках під склом. На одній – знайоме обличчя з впалими щоками та довгим носом, з темними очима та незадоволено підібраними губами. Ясичиха. Так її звали домашні. Відьма – так її звала дзеркалиця. Стара чаклунка, котра колись дізналась таємницю дзеркала і на довгі роки відправила його на горище, завісивши чорною тканиною. На другому фото – гарна пара, хлопець чубатий та дівчина тонка та струнка, чимось на відьмарку схожа, нос теж гострий, довгий, але більш вона тендітна та ніжна. Мабуть, дочка…

У кімнату зайшла дівчина – така ж гостроноса та чорноока, але з хвилястим русявим волоссям. Одягнена так дивно – ніби чоловік, штани на ній, незрозуміла кофтинка… Дівчина якось незадоволено подивилась на дзеркало, і та, що сиділа в ньому, з полегшенням відчула, що в неї знов з’являється тіло. Справжнє тіло! Вона про нього так довго мріяла!.. Відчула холодний камінь та скло свого вбрання, зі зневірою провела долонями по новому тілу, насолоджуючись гострими гранями камінців. Насупилась слідом за дівчиною, нахилила голову та примружилась, роздивляючись ту, котра дивилась у саму її душу. Що вона поки що може? Тільки дивитись та вивчати… Копіювати – кожний рух, міміку… ходу та звички…

І засміялась з радістю, розуміючи, що гра її знову почалась, а холодне камінне серце починає щось відчувати… Голод. Звісно, голод. Що ще може вона відчувати?.. Тільки ту безодню, що кличе до себе. Жагу до сонця та місяця, до зоряного світла… до того життя, що вирує по ту сторону дзеркала.

Чудинко виліз з-за печі – маленька ганчіркова лялька без обличчя жила в цьому будинкові ще тоді, коли тут не було ніяких нових меблів, тільки лавка та широкий стіл біля віконця… здається, ця істота жила тут навіть раніше, ніж сама дзеркалиця. Чудинко заклали під колоду будинку злі люди, хтось не дуже любив відьму Ясичиху. Та й за що її було поважати чи любити? Чи не за то, що звела зі світу нареченого сестри, а саму її довела до сказу? Казали, Катеринка втопилась – це чула дзеркалиця з розмов, що велись у хаті, але чи жаліла вона нещасну?.. Вона не знала цього почуття. Адже перша, кого побачила – була Яська, молода ще, вродлива – коси смолою, в них стрічки червоні, обличчя немов порцеляна, а очі – вогонь. Легко було з нею ладити… вона й сама любила грати з дзеркалами. Чудинко довго їй служила, вірно… Але потім, коли вже стали її звати Ясичихою, щось змінилось, чогось незлюбила вона ці ігри, розлютилась на дзеркалицю…

Знову послужить лялька, чи не так?.. Послужиш, Чудинко?..

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍