Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

– Тим, що я продовжу агонію цього тухлого місця. Я ось вступив сюди, і я притяг сюди свого друга. Дві монарші особи на один курс факультету, який загинається – шик для вас адже! Навіть краще за якогось сумнівного героя зі стражів в учителях!

На губах хлопця засяяла сліпучо-яскрава посмішка. Здається, він чекав чогось, але у відповідь отримав лише спокійний кивок. Дивлячись на нього, Анна якось відсторонено навіть подумала, невже цього нахабного натиску вистачило, щоб доконати менталістів? Хоча, можливо, справа була не в якості, а в кількості…

– Мабуть, наш факультет, що загинається, зможе і вам дещо дати, Аттар. А може, навіть не дещо, а багато чого.

Відігнавши спогади про поразку конкурентів, жінка знову глянула на дракона і несподівано для нього відповіла такою ж сліпучою посмішкою з недвозначно загостреними іклами. Вони ще побореться з цим мальком. Цієї хвилини вона чітко зрозуміла, наскільки помилковим було перше враження. Якщо спершу їй здалося, що дракон виглядає досить дорослим, його можна було навіть назвати молодим чоловіком, але тепер зрозуміла, що помилилася. Ні, не чоловік – хлопчик. Ще дитина, яка поки що лише повторює чужі думки, не ставлячи їх під сумнів. Навряд чи життя кусало його досить міцно, щоб він зрозумів, наскільки це небезпечно і безглуздо. Цікаво тільки, що він говорив про другу монаршу особу та друга? Втім, із цим можна було розібратися й пізніше.

– Продовжимо, Морато, – втрачаючи інтерес до дракона, Барс глянула на юну некромантку.

Сьогодні їй хотілося почути всіх студентів своєї кураторської групи, зрозуміти, хто і чим дихає. Чорнява дівчина стрепенулась, скидаючи голову настільки ж чужим жестом, наскільки чужими були слова Аттара, але сказати нічого не встигла.

У двері несподівано постукали й в аудиторію зазирнула Дажена. Несподівано захекана і якась розгублена.

– Анно, на хвилинку.

Не говорячи більше нічого, жінка просто зникла за дверима, не залишаючи шансу на заперечення. Втім, Барс і не думала відмахуватись. Надто дивно і незвично виглядала зазвичай стримана голова факультету.

– Що трапилося? Кінець світу стався непомітно? – Прикривши за собою двері, посміхнулася Барс.

На жаль, жарт не оцінили. З несподівано яскравим виразом невдоволення Дажена скривилась і повільно провела долонею по волоссю. Що б не сталося – воно серйозно та неприємно вразило жінку. Настільки серйозно, що навіть озвучувати це вона не поспішала, морщачись, ніби їй упоперек горла стала кістка.

– До нас зарахували ще одного студента, – нарешті видавила з себе Дажена.

Повільно піднявши брову, завбачливо не поспішаючи радіти, Анна обережно кивнула. Дуже обережно, підозрюючи, що продовження не додасть радості вже їй.

– І?

Підібгавши губи, Дажена якось дивно, майже винувато глянула на неї.

– Це четвертий принц Дейри…

Вгору поповзла вже друга брова. На мить замислившись, Барс спробувала згадати, що вона знає про четвертого принца держави, в якій розташовувалася академія Моріон, але вийшло не дуже. Перший часть з’являвся у державних паперах. Його часто можна було зустріти у посольствах. Другий – відзначився у кількох гучних скандалах, а ось третій та четвертий…

– І? – вже з деяким побоюванням трохи голосніше повторила Анна.

Відповіддю їй став майже мученицький погляд Дажени та несподівано гучний гуркіт за зачиненими дверима аудиторії. Наступної секунди хтось із дівчат скрикнув і в коридор разом із клубами диму вискочила блакитноока красуня з косою і брава некромантка.

Їм услід пролунав сміх, навпіл з кашлем, що змусило Анну повільно обернутися до Дажени. Та тільки розвела руками. Вона свою справу зробила – попередила про появу нового учня. Відповідальність за його несподівано яскраву і гучну появу на перше заняття декан з себе зняла.

Деканат факультету некромантії більш ніж відповідав поточним справам усієї директорії. І без того невелике приміщення ще раз подрібнювали кілька шаф, що відокремлювали робочу зону викладачів зі стелажами навчальної літератури від пункту психологічної допомоги. Інакше назвати столик, у якого під час перерв збиралися педагоги, було складно.

– Щось Кой не видно, – відкинувшись на спинку стільця, з підозрою промовив Горимир.

Важкий і безнадійно проржавілий дворучний меч за його спиною повільно поповз по стіні, погрожуючи ось-ось загуркотіти по вищербленому дереву половиць.

– У неї мої, – критично вивчаючи чай у своїй чашці, Барс скривилася.

Визначити на око, чи було щось невизначене, що плавало на поверхні, паршивим чаєм або шматком тинькування не вдалося.

– І що?

Явно не розуміючи в чому проблема, чоловік машинально відштовхнув старовинний меч назад у кут. Добром варто було б взагалі викинути цей розсадник корозії, але Горик свого часу за таку пропозицію вже викинув із вікна самого Горимира. Благо в колишній вежі кафедра розташовувалася лише на другому поверсі. Втім, якщо раніше – це було травмонебезпечним, зараз на нього просто не підіймалася рука.

У покійного викладача практичної некромантії майже не було речей. Все своє він вважав за краще носити з собою і по його загибелі з дійсно пам'ятного залишився тільки ця залізяка та портрет у задерикуватій рамочці у квіточку. Останнє йому колись подарувала одна безсмертна студентка, яка зараз із кривою усмішкою спустошувала чашку чаю.

Пес із ним, навіть якщо тинькуванням. Вона щойно пережила заняття з третім курсом і після цього їй вже нічого страшно не було. Але так вона думала не довго, хвилиною пізніше Барс зрозуміла, що в неї в цілому день пройшов дуже навіть нічого. Принаймні валеріани на спирту вона не потребувала і вбивати нікого не хотіла.

На відміну від викладачки теоретичної некромантії.

Що щось не так Барс зрозуміла вже по тому, як грюкнули двері. Кольорова мозаїка скла в їх верхній частині небезпечно затремтіла, але Кой не була до того справи. Викладачка була не просто розлючена. Східна красуня була доведена до стану крайньої ярості.