Юлія Рудишина - Ворожка та сон у травневу ніч, Юлія Рудишина

Чорт не обдурив – привів відьму до чарівної шипшини з білими, майже прозорими квітами, що здавались вирізьбленими з кришталю. Над кущами туман білим маревом стояв – і якщо придивитись, то чарівним своїм зором змогла Ядиха побачити на тому боці річки палац дивовижної краси.

- Не боїшся? – спитав Грицько. – Ще можна назад чкурнути, забути про той світ…

- І кохання своє забути? – гірко усміхнулась відьма. – Веди. Не боюсь я твоїх примар.

І повів чорт її через кущі, через холодну воду річки, по камінню гострому, немов леза, але йшла за ним Ядиха мовчки, тільки зуби зціпивши. Так і добрались до чарівного саду з квітучими деревами, що оточував палац. Рожеві, червоні, білі – ці квіти немов світились у таємничій ночі. А на стежинці, що вела повз чорні та білі троянди до високих сходів, кружляли примарні тіні – але немов не бачили вони незваних гостей, і ті спокійно пройшли до входу.

Ввійти теж легко вийшло – ніяких перепон не було. І одразу гучна, нестерпно дзвінка музика немов оглушила Ядиху. У великій танцювальній залі, куди привів її чорт, скелети з сопілками та скрипками вигравали ці дикі мелодії, а пані в пишних шовкових платтях танцювали зі своїми кавалерами – нечистими та мертвяками. Дівчата всі були красиві, файні, з сяючими очима та стрункими тілами, і як не огидно їм було тут знаходитись!

- Так ти теж тут, мабуть, не раз гостював, - кинула Ядиха чорту, а той тільки плечима повів – йому, гостю з пекла, усюди дороги відриті.

- Але не люблю я ці бали у Мори, - скрипнув він зубами. – Дивись!

А на троні, що стояв в кінці зали, побачила відьма кістляву жінку, бліду та страшну. З провалами чорних очей, в яких плескалась безодня, в білому савані та колючому терновому вінку, була вона як смерть. А поруч сидів зі скляними очима той пан, якого Ядиха бачила уві сні. Сині очі його здавались уламками криги.

- Так ось про кого ти казала, - насупився чорт. – Цього бідолаху вже декілька років тримає Мора у полоні своїх чорних мрій. Він отруєний ними, і чи зможеш ти його розбудити?..

- Справжнє кохання на все здатне, - відповіла Ядиха і пішла до трону. – Чи ти того не знав?

По дорозі нечисті чіплялись до неї, хотіли схопити та повести в проклятий вічний танок смерті, але Грицько, який йшов поруч, відштовхував всіх тих примар, а деякі, тільки його побачивши, тікали.

- А я правильно зробила, що до тебе звернулась, - блиснули темні як терен очі відьми.

- Не побоялась мене, от я і згодився, - відповів той, відводячи від Ядихи скелета в пишному панському вбранні, той тільки зубами клацнув. – А ще – чую я в тобі силу велику, бажання ту силу відчути та навчити тебе ще більшим чарам… Якщо виберешся звідси – ще не раз зустрінемось.

Ось і трон з кісток та дорогоцінних каменів, рубіни та смарагди горять-виблискують, і очі Мори страшної – також світяться зеленим потойбічним світом.

Вона засичала, хотіла піднятись, але Грицько щось прошепотів та й кинув у її бік полин та верес – мерці цих трав завжди боялись. І поки билась від люті Мора, намагаючись переступити через небезпечну для неї траву, Ядиха підскочила до панича з крижаними очима та потягла з трону.

Він був немов лялька, покірно пішов за відьмою, немов не розуміючи, що трапилось.

- А тепер тримай його та не відпускай! – крикнув чорт, намагаючись не пустити до Ядихи Мору, яка кричала та шипіла зміюкою біля свого трону. – Щоб не побачила – то все марення!

І тут біля відьми з’явився вовк, він гарчав, намагався вкусити, але чогось щелепа його  величезна так і не могла дотягнутись до дівчини. Ядиха притиснулась до свого панича, закрила очі, повторюючи про себе – то все мара, то все мара. Відкрила очі – немає вовка, зате крутяться дзиґами страшні демони. Чорні, волохаті, з рогами та палючими червоними очима, вони оточили відьму, але й від них не злякалась Ядиха. Засичала Мара зі свого трону та й почала кидати блискавиці у нахабну відьму. А та тільки примружувалась, намагаючись не відпустити коханого. А той немов від сну прокидався – очі його ставали більш людяними, обличчя – рум’яним. Сходила вся мертвецька блідість.

Але раптом у обіймах Ядихи замість нього з’явився мрець – крізь шкіру його гнилу світились кістки, і запах могильний понісся залом.

- Не вір тому що бачиш! – закричав Грицько, відштовхуючи Мору, яка хотіла сама кинутись на відьму.

- Не вірю! – теж закричала Ядиха і поцілувала мерця в його чорні губи.

Загримів грім, спалахнув вогонь по всьому палацу, і опинилась Ядиха зі своїм паничом та чортякою на нічній лісовій галявині. Вже парубок не був схожий ні на мерця ні на принца – звичайна свитка поверх сорочки, штани та чоботи. Але все такий же красивий – з чорним шовком кучерів та синіми як небо очима. І не було більше в них криги та зимової завірюхи. З любов’ю він дивився на відьму.

- Ну, тепер ви  без мене впораєтесь, - засміявсь чорт та й зник в пітьмі.

А відьма знову поцілувала того, хто вкрав її серце у тих чарівних снах. І сповнена чарами ніч скінчалась – але для цих двох все тільки починалось. І у відбитті синіх очей бачила Ядиха свою долю.

Кінець