Юлія Рудишина - Ворожка та сон у травневу ніч, Юлія Рудишина

Грицько завзято кружляв на танцях біля високого багаття та вибирав, яку відьму потягти з собою любитися у темний ліс, що виднівся неподалік, за пагорбом, – був чортяка той ще розпусник, коли вибирався зі свого пекла у верхній світ. Кров його горіла, трунком клятим гуділа у венах, відбивалась пристрасть у чорних очах, в яких спалахували іскри нижнього світу. І відьмарки відчували його люту хіть, його бажання, і крутились дзиґами, сміялись та співали, намагаючись привернути увагу цього панича.

А був Грицько й справді гарний – у сорочці, спереду вишитій, з червоного сукна, в кресані з павами та трісунками, що ховала його ріжки, підперезаний чересом широким – з прикрасами та дармовисами. А ще був на ньому каптар, кожушок без рукаві, нашитий кольоровим сап’яном із мідяними і мосяжними капелями та ґудзиками. Немов справді пан з великого маєтку, що стоїть над річкою… І не було на Лисій горі чортиці чи відьми, яка могла його стороною оминути, всі погляди притягував він, немов прикути були до нього всі красиві дівчата. І не міг він вибрати з цих лісових квіточок ту, яка буде його пестити, ту, яка побачить з ним інший світ, яку приголубить він, гублячи своїм палким та невірним коханням. Адже наступить ранок – і навіки покине грайливий коханець свою любку, щоб ніколи не повернутись, навіть тінню. А та й сохнути може почути від туги, всяке бувало… або народиться потім у селі чарівна дитинка, яка жити серед людей не зможе, підмінками ще таких кличуть інколи… Але не переймався про таке чорт, не було в нього серця, а якби й було – то певно, з каменю воно. Нічого не відчуває, нікого не любить.

Але раптом відчув чортяка погляд палкий. Немов потягнуло щось його – обернувся. Бачить, йде до нього плавною ходою дівчина файна, руда як вогонь, у сорочці вишитій, віночку з чарівних квітів, що горять-палають жарцвітом… А ще стрічки кольорові немов змійки по волоссю повзуть, і великі очі чорні манять та чаклунською силою ведуть. Безодня в тих очах. Та туга неймовірна.

Що ж то за дівка така? І стали разом нецікаві Грицьку всі ті чортиці, що біля нього терлися. Але не бажання та пристрасть викликала в нього незнайома чаклунка, що так впевнено та легко усміхалась йому цієї травневої ночі, сповненої магії та чар.

Цікавість. Бажання чарувати її, показувати інші світи та краї. Бажання танцювати біля весняних багать та разом красти зорі з неба… Жити та дихати, шукати чарівні квіти. Чаклувати з нею разом… вчити її тому, що й сам знає.

Здивувався чортяка цим бажанням – ще ніколи не було в нього жаги ученицю узяти. А тут як манить щось! От трясця! Щоб її гепнуло та перевернуло, цю відьму! І звідкіля вона така узялась! Жив не тужив вільним життям, а тут щось неймовірне діється! Невже вона настільки сильна, що може прив’язати до себе й самого чорта?

А відьма нарешті наблизилась та в очі його пекельні без остраху подивилась. Здивувався Грицько ще більше – ніхто не був настільки нахабним та сміливім, щоб ось так на нього витріщатись!

- Ти хто така та чия будеш? – суворо спитав він, склавши руки на грудях. Позаду сміх лунав, тріщало багаття, музики грали щось веселе та файне. А він ніби наодинці з цією рудою кішкою лишився – ніби щезло все.

- Дичихи онучка я, Ядиха, чарівниця з долини, - відповіла дзвінко відьма. – І мені допомога твоя потрібна.