Анна Авілова - Ляльковий будиночок , Анна Авілова

— А ви придбали цей будинок?

— Я жила тут завжди, але ти не помічала. Я не ображаюся. Ляльки на те й ляльки, мають гарне волоссячко та великий блакитний бант, а всередині порцелянової голівки порожнеча : ні почуттів, ні розуму.

— Це неправда. Я маю почуття. Просто все це, — вона обвела руками подвір'я та дім, та мала на увазі все що тут відбувалося, — все це було незрозумілим і складним.

— Чи за цим парканом тобі було легко? Ти все там зрозуміла?

— Ні. — Рита вже потроху рюмсала, не в змозі стримувати сльози, — Я хочу, щоб він повернувся. Негайно!

— Ну-ну не тупцяй ніжкою, ніякої магії не станеться. Може зустрінетесь десь в іншому місці, там де ти будеш більш розумна та будеш його любити. А тут ще встигнеш зробити щось путнє, якщо не станеш витрачати час на безглузді сльози.

— Вони не безглузді. Я люблю його, тому і плачу.

— Себе ти любиш, та й усе. Ти пішла, бо коли побачила ляльку батька, вирішила що зараз Агат як справжній чарівник перетворить вусатого на справжнього татка. Та Агат лише хотів підбадьорити тебе, щоб ти знала, що в кожному світі можна знайти своє щастя. І воно завжди різне. Якийсь складник цього щастя може випасти, так буває, та в тебе і так багато чого було, а ти не цінувала цього. А лялькою тата він хотів сказати тоді, що ти можеш зустріти його в іншому житті, це не гарантія, а віра. Та в цьому світі в тебе є мати та...був Агат.

— Чому він просто мені цього не сказав?

— Ну вибач, що я тоді не кинула свою чашку з чаєм та не розклала тобі все по поличках. Можеш сходити до його кімнати на хвильку, якщо бажаєш. У мене як бачиш є робота.

   Рита чимдуж побігла до будинку. Вона вірила, це все лише лихий жарт невідомої жінки. Вона оббігла увесь дім та Агата в ньому не зустріла. Нарешті вона зайшла до його кімнати. Всі його речі були складені в безліч коробок. Здається ця жінка сказала правду. Витираючи сльози руками, Рита перекладала речі Агата, не знаючи що вона хотіла знайти. Здається Агат не був прибульцем чи божевільним. Він просто відчував все інакше. Хоча у всьому цьому звичайно була якась магія, бо дуже схоже що вона зараз розмовляла з тітонькою совою, але все ж таки...

  Рита побачила лист який лежав на стільці. Вона взяла його та почала читати.

 “ Я знаю, що колись ти прийдеш. Тоді коли вітер вже віднесе наші вечори, тоді коли буде запізно. Люди чомусь завжди приходять запізно. Я так мало тобі розповів, хоча я й не так багато знаю. Та ти питала у чому сенс? Річ у тому моя люба, що шукати у всьому сенс це шлях людей лише у цьому світі. Якщо взяти усі світи та усіх нас, нам не потрібен сенс. Ми люди все спростовуємо до дріб'язку. Нам здається, що у всесвіту повинна бути межа. Та коли ми замислюємося що її не має наш мозок кипить.” Так не буває, у всього є межі, і там повинні бути.” Ми звикли, що будь-який шлях в кінці нагороджується, а тут...в кінці всі лишень помирають без медалей за життя добродія. Як так? І ось ще нарешті той самий сенс. Ми хочемо уявити якусь глобальну програму, де наші душі подорожують між світами з якоюсь високою ціллю, виконуючи свої місії. І нас всіх цікавить яка суть цієї програми. Та я не знаю цю суть, як і не знаю чи справді існує цей великий сенс. Я знаю лише свій сенс того, що я був тут з тобою, що я знайду тебе деінде. Мій сенс - любити тебе абсолютно: як свою порцелянову ляльку, людину, примару з нематеріального світу чи квітку маргаритки сполохану вранішнім вітром. Я не знаю суть глобальної програми, я знаю лише те, що ми повинні зустрітись стільки разів, щоб більше ніколи не забути про любов, щоб впізнати один одного усюди. Не забути. Ніколи.

  Тут чудово, Рита. Тут є жовті чайники з квіточками та рожева постіль, морозиво із кольорових кульок, пісні з власними дітьми, прогулянки з батьками, та блакитне небо. Тут є багато того чим можна насолодитися. Насолоджуйся цим. Деінде може й не бути цього нашого людського дріб'язку який приносить нам щастя кожного дня. Ти моя люба красуня...Я не сумую, бо зустріну тебе десь в іншому місці. Можливо там буде не так гарно чи навіть не буде гребінця, але головне там будеш ти…”

  Сльози котилися по Ритіній щоці. Вона витерла їх рукою та сховала листа у сумку, туди ж вона поклала і гребінець Агата. Вона пішла до виходу, коли помітила, що двері її кімнати розчинені. Вона побачила як під дверима похиливши голівки сиділи Міша та тітонька сова. Дівчина підбігла до вікна: дивна жінка так само порпалась в кущах. Рита знову подивилася на тітоньку сову: її жовті окуляри трохи з'їхали з її гострого носа. Рита поправила їх та пішла з дому. Їй було байдуже хто ця жінка, яка зустріла її сьогодні. Вона вже й сама не знала хто вона сама. Але вона знала ким хоче бути. Тою, хто бачитиме щастя у людському дріб'язку, тою чиє волосся так любовно торкався Агат, тою хто не забуде ніколи про любов. Вона лялька красуня Агата та її порцелянова голівка наповнена почуттями сповна. Вона ціла. У цьому світі вона ще ціла.

Кінець