Рута Богдан - Тримай мене міцно

зачинателька роду, зробила цю ляльку і вклала у неї всю свою силу. І з тої пори ця мотанка оберігає наш рід від напастей, злих чар та насилок. Цей оберіг передавався від матері доньці на протязі багатьох поколінь. Я отримала її від твоєї бабусі. А тепер я віддаю її тобі. Ти маєш берегти її як зіницю ока і нікому про неї не розповідати. Ніколи.

Даринка дивилася на матір серйозним, зовсім недитячим поглядом.

— Навіть бабусі?

— Бабуся знає. Нікому іншому. Якщо з лялькою щось станеться, наш рід стане беззахисним. Тримай і пам’ятай про те, що я тобі розповіла. Тепер на тобі відповідальність за майбутнє нашого роду.

— Добре, мамусю, я обіцяю, що нікому не розповім і буду дуже-дуже берегти ляльку.

Марія помовчала.

— Я маю поїхати на деякий час, — нарешті промовила вона. — Не знаю, на скільки саме, але з тобою залишиться бабуся.

Даринка обняла Марію.

— Мамусю, прошу, не їдь!

Її блакитні оченята наповнились сльозами.

— Не можу, це дуже важлива справа.

— А куди ти їдеш?

— До Львова.

— А коли ти і мене туди повезеш? Я теж хочу подивитися. Це гарне місто?

Марія обійняла дівчинку.

— Так, дуже гарне. Обіцяю, що як тільки з’явиться можливість, поїдемо туди разом.

— Дякую!

Даринка поцілувала матусю і щасливо посміхнулася.

— А тепер спи! На добраніч!

— На добраніч!

Дівчинка вклалася зручніше. Марія поцілувала Даринку і вийшла з кімнати.

Теплий вітерець тихо колихав білі фіранки…

* * *

Прохолодне нічне повітря увірвалося у широко відчинені вікна вітальні. У кріслі сиділа Іванна. Вона тримала в руках невелику чашку, з якої по всій кімнаті струменів духмяний аромат трав’яного чаю. До вітальні по сходах спустилася Марія. Іванна поставила чашку на маленький столик поряд із нею. Марія втомлено опустилася у сусіднє крісло.

— Заснула? — тихо запитала Іванна.

— Засинає.

— То що сталося?

— Він приходив по мене.

— То мавка казала правду?

— Так.

— І що він сказав?

— Я обрана силою води. Маємо захистити людей від того, хто хоче отримати владу над світом.

Іванна помітила у зелених очах Марії знайомі рішучі вогники. Вона помовчала, задумливо вдивляючись у темряву за вікном. Вона відчула невблаганну силу незворотності, яка змушувала Марію залишити дім і летіти назустріч небезпеці.

— Коли вирушаєш?

— Післязавтра увечері.

Марія деякий час сиділа мовчки, спостерігаючи за метеликом, що залетів до кімнати. Потім піднялася і підійшла до лампи. Вона простягла долоню, і метелик довірливо сів на неї. Жінка піднесла долоню до вікна і легенько дмухнула на маленьке створіння. Метелик вдячно замахав крильцями і полетів назад у ніч. Марія повернулась у крісло.

— Я залишила Даринці мотанку.

Жінка помітила, як блимнуло тривожне світло у глибині маминих очей.

— Невже все так серйозно?

— Так. Ти маєш пильнувати їх.

Іванна поклала руку на доньчине зап’ястя.

— Покладися на мене. Я ще маю сили.

— Я знаю. Я боюся, що він буде шукати інші шляхи. Він може з’явитися тут.

— Ти знаєш, хто він?

— Ні. Ніхто поки що не знає. Але він скоро з’явиться.

— Будь обережна.

— Я намагатимусь.

Марія та Іванна поринули кожна у свої думки. За вікном у нічному саду співали цвіркуни…

* * *

Теплий літній вітер шурхотів у гілках дерев. Данило та Богдана стояли посеред галявини один навпроти одного.

— Сконцентруйся, — сказав Данило, ледь приховуючи роздратування.

Він вже другий день намагався пояснити цій зарозумілій відьмі, як керувати своїм унікальним даром, а натомість отримував одні кпини.

— Та я вже півгодини концентруюся. Уже аж схудла, і де?

Данило зміряв Богдану іронічним поглядом. Вузькі джинси щільно облягали стегна та довгі гарні ноги. Зелена футболка натягнулася на грудях, не приховуючи їхньої краси. Нічого так фігурка у цієї відьми, струнка, можна навіть сказати, ідеальна.

— Де ти схудла, все на місці.

— Мені краще знати, на місці чи не на місці. То що далі?

— Ти маєш усю свою енергію зібрати у руці і різко викинути її у повітря. Пробуй.

Богдана сконцентрувалася, зробила різкий рух рукою, неначе кидала кулю. Від руки відірвався потік повітря, який пригнув дерева та кущі, що трапилися йому на шляху, аж до самої землі.

— Нарешті! — заволала Богдана. — Ю-ху!

Вона стрибала від щастя, неначе гірська коза по схилах. Але Данило геть не той, хто дозволяє розслаблятися, не доробивши справу до кінця.

— Рано радіти. Тобі ще вчитися і вчитися.

— От засада. В універі штурмують. Думала на вихідних відпочити, так тут мольфар приперся. Багато ще там вчити? — невдоволено пробурчала Богдана.

— Ти маєш навчитися управляти стихіями.

— Це типу «Дощик, дощик, полий отого злого дядька»?

— Приблизно так.

Богдана швидко усвідомила, що таке вміння може дуже прислужитися їй при нагоді, і вирішила цього разу довго не опиратися.

— То що треба робити?

— По-перше, ти маєш отримати свій камінь.

— Це ще нащо? — набурмосилась вона. — Ще камінюку з собою тягати.

— Він буде оберегом і життєдайною силою. Ти зможеш відновлюватися.

— Ну якщо так, то добре. І де ж його шукати?

— Ти маєш його відчути і йти до нього. Сконцентруйся.

— Продовжую худнути.

Богдана закрила очі та сконцентрувалася. Вона відчула, як щось увійшло в її мозок, змусило повернутися вбік, і якась дивна сила повела її вперед. Дівчина різко відкрила очі і покрокувала до великого каменя. Біля нього вона зупинилася та нахилилася. Її рука сама потягнулася до маленького камінчика білого кольору та незвичайної форми. Богдана обережно взяла камінець і раптом відчула, як тепло швидко наповнило її тіло. До неї підійшов Данило. Вони обоє розглядали камінець.

— Що ти відчуваєш? — запитав хлопець.

— Силу і натхнення.

— Значить, це він.

Богдана гладила камінець. Вона відчувала, що він — жива істота, з душею і характером. Таким же бунтівним та впертим, як у неї.

— І що тепер робити?

— Тепер повторюй заклинання і подумки проси допомоги у каменя.

Богдана стиснула у руці камінчик і сконцентрувала погляд. Над нею поступово почали збиратися хмари, несподівано загримів грім та засяяла блискавка. Через секунду почалася злива.

— Круто! І що мені тепер робити? Я ж уся мокра.

— Для початку зупини грозу.

— Тю, а я й не здогадалася. Ти такий розумний, аж страшно. Агов, мозок, тобі там не тісно?

Данило поблажливо посміхнувся.

Богдана знову сконцентрувалася. Гроза припинилась.

Дівчина помацала свою наскрізь промоклу футболку і спробувала її викрутити прямо на собі. Данило спостерігав, як Богдана струшувала дощові краплі з блискучого каштанового волосся, метеляючи ним у різні боки, і воно сяяло та переливалося бронзою у яскравому промінні сонця, що з’явилося з-за хмар.

— Добре, що літо. Тепер півдня буду сохнути.

— Тобі допомогти?

— У