Герцог Фламберг - Кляті вечорниці, Герцог Фламберг

Розлючений чорт кинувся на Мстислава, але той був готовий. Він ухилився від удару і вдарив чорта ногою в живіт. Чорт знову відлетів назад і впав на землю.

– Я тебе навчу, як чіпати людей! – крикнув Мстислав, піднімаючи з землі палицю.

З усієї сили він вдарив чорта по спині. Чорт завизжав і, піднявши хмару пилу, зник у темряві.

Мстислав стояв посеред двору, дивлячись услід утікаючому чорту. Він був весь у крові, що мабуть вийшла після ударів по нечистому, але відчував себе живим. Він переміг не тільки чорта, але й частинку зла, що жила в його душі.

×××

Сонце ледь торкнулося горизонту, розфарбовуючи небо в пастельні тони. Мстислав, ще хмельний від вчорашніх подій, вийшов на свіже повітря, щоб прочистити голову. Повітря було прохолодне і вологе, несучи в собі запах землі та свіжої трави.

Йдучи по сільській дорозі, він випадково натрапив на бабу Мотрю, про яку ходили різні чутки. Кажуть, що вона відьма, яка вміє лікувати травами, але водночас і проклинати людей. Її погляди були такими проникливими, що здавалося, вона бачить крізь нього наскрізь.

– Доброго ранку, Мстиславе, – промовила вона тихим, але пронизливим голосом. – Труднощі у тебе, бачу.

Мстислав кивнув, не бажаючи розмовляти. Він хотів просто пройти повз, але бабуся перегородила йому шлях.

– Забудь про своє кохання, – продовжила вона, – воно тобі не судилося. Шукай щастя в іншому.

Гнів спалахнув у серці Мстислава. Як ця стара може так легко відмахнутися від його почуттів?

– Ідіть геть, бабо! – крикнув він. – Не ваше діло втручатися в моє життя!

Баба Мотря похитала головою.

– Ти помиляєшся, молодий чоловіче. Це кохання принесе тобі лише горе. Маруся – не та, за кого себе видає. Через неї ти будеш проклятий, приречений на самотність і страждання.

Ці слова прозвучали як грім серед ясного неба. Мстислав розсміявся крізь сльози.

– Ти божевільна! – викрикнув він. – Хто ти така, щоб проклинати мене?

Баба Мотря не відповіла. Вона просто подивилася на нього з співчуттям і зникла в тумані, що почав підніматися з поля.

Мстислав стояв на місці, ніби вражений блискавкою. Слова баби Мотри не давали йому спокою. Чи була вона права? Чи справді Маруся принесе йому лише горе? Він не хотів у це вірити, але глибоко в душі відчував, що в її словах є якась істина.

Здавалося, світ стиснувся до розмірів його власного серця, що билося в такт відчаю. Мстислав, не знаходячи собі місця, вирушив до старої дерев’яної церкви, яка стояла неподалік дому Марусі. Ця церква, з її потемнілими від часу стінами та дзвіницею, що проглядала крізь густу крону дерев, завжди нагадувала йому про дитинство, про теплі мамині руки і бабусині казки. Можливо, там, серед тиші і спокою, він знайде відповіді на свої важливі і важкі і запитання.

Коли він переступив поріг церкви, його охопив спокій. Свічки мерехтіли м’яким світлом, відкидаючи на стіни таємничі тіні і створюючи атмосферу загадковості. Повітря було прохолодне і вологе, насичене ароматом старої деревини та ладану. Тиша була настільки густою, що здавалося, можна було почути, як час ніби завмирає. Мстислав підійшов до іконного кута і впав на коліна. Він почав молитися, благаючи Бога про допомогу, його голос тремтів від хвилювання. Сльози котилися по його обличчю, залишаючи мокрі сліди на дерев’яних лавах, що були натерті до блиску тисячами долонь.

Раптом, щось незбагненне сталося. Він почув ледь чутний всхлип, ніби плач дитини. Піднявши очі, Мстислав побачив, що ікони плачуть. Сльози котилися по їхніх ликах, мов справжні перлини, і падали на підлогу з тихим шелестом. Спочатку він подумав, що йому здалося, що це просто гра тіней і відблиск свічок. Але коли він підійшов ближче, то переконався, що це дійсно так. Всі ікони в церкві плакали, їхні очі були сповнені невимовного горя.

Страх і здивування охопили його. Серце завмерло в грудях, а по спині пробіг холодний піт. Ніколи раніше він не чув про таке диво. Він відступив на кілька кроків назад, не вірячи своїм очам. Сльози продовжували литися з ікон, утворюючи на підлозі маленькі калюжі, що нагадували розплавлене срібло.

Мстислав зрозумів, що це не просто знак, а якесь страшне передзнамення. Він відчував, що його життя зміниться назавжди, але чи буде це зміна на краще, чи на гірше – він не знав. Страх перед невідомістю паралізував його. Він стояв посеред церкви, оточений плачущими іконами, і відчував себе маленькою частинкою великого і страшного світу.