Джон П. Стрелекі - Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

велетенські кокосові пальми. Вона відчувала запах океану.

— Де ми? — здивовано спитала Джессіка.

— У раю, — відповіла Кейсі. — А ще — позаду кафе «Чому». Це наша особлива посадкова зона з краєвидом на океан.

Джессіка озирнулася на кафе. Видно було лише задню стіну будівлі, двері, крізь які вони щойно пройшли, а далі — пісок.

Джессіка знову повернулася до океану й спантеличено поглянула на Кейсі.

— Не розумію.

Кейсі кивнула на кафе.

Джессіка озирнулася знову.

Цього разу вона побачила бамбукові столики та стільці, що стояли під солом’яним навісом, який тягнувся від кафе.

— Як… — заговорила Джессіка.

— Мало не забула, — усміхнулася Кейсі. — Треба сказати Джонові, що ми тут.

Вона підійшла до задньої стіни кафе. Тоді потягнулася до засува, що його, як Джессіка була впевнена, не було ще кілька секунд тому. За мить частина верхньої половини стіни опустилась та згорнулась у прилавок для замовлень, подібний до того, що стояв усередині. От тільки він виходив не з кухні до кафе, а з кухні на розкішний океанський краєвид.

— Я щось пропустив? — здивовано спитав я, коли кухонна стіна ззаду згорнулася.

—Уже не пропускаєш, — відповіла Кейсі й усміхнулася.

Я визирнув на пляж та океан.

— Ого! Оце так краєвид.

— Я подумала, що тобі сподобається. Може, обслугуємо Джессіку тут, а не в кафе? Гадаю, трохи цієї вільної енергетики буде їй на користь.

— Я згоден. Її замовлення майже готове.

Я знову визирнув на краєвид. Він був по-справжньому приголомшливий. Океан, пальми, пісок… Удалині я ледь-ледь розгледів двох людей, що гойдалися на хвилях. Вони сиділи на дошках для серфінгу. Якусь коротку мить, стежачи за ними, я міг заприсягтися, що один із серферів помахав мені рукою. Я трохи прикрив очі й поглянув ще раз, але обидва серфери вже стрімко здіймалися на хвилі.

«Не може бути», — подумав я.

Розділ 15

Кейсі взяла замовлені грінки з ананасом із прилавка, куди я їх поставив. Принесла страву до столика, за яким сиділа Джессіка. У пляжній зоні на задвір’ї поганих місць не було. Проте з-за столика, який вибрала Джессіка, краєвид розгортався не найкращий.

— Якщо хочете, можете спокійно зайняти котрийсь із них, — сказала Кейсі й кивнула на два столики з найкращим краєвидом.

Джессіка поглянула на них і завагалася.

— Ні, усе гаразд, — відповіла вона за мить. — Усе нормально.

Кейсі всміхнулася.

— Ви впевнені?

Джессіка знову завагалася. Ще раз поглянула на столики.

— Ні, справді, усе гаразд. У мене все гаразд.

Кейсі кивнула.

— Хотіти чогось більшого за «гаразд» нормально.

Джессіка знову завагалася: у її голові почався внутрішній діалог.

Кейсі стояла й терпляче чекала, а за кілька секунд промовила:

— Може, посидите хвилинку чи дві за отим столиком і подумаєте, чи не сподобається він вам більше. Якщо не сподобається, зможете завжди повернутися сюди.

Це був саме той стимул, на який чекала Джессіка. Вона підвелася й подолала невелику відстань до одного зі столиків із найкращим краєвидом на пляж. Кейсі пішла за нею, досі несучи її їжу.

Джессіка сіла.

— Ну як? — запитала Кейсі.

Джессіка всміхнулася. Це була перша цілковито щира усмішка, яку Кейсі побачила у Джессіки, відколи та приїхала.

— Тут справді краще, — промовила Джессіка. — Дякую.

Кейсі поставила на стіл тацю з їжею. Водночас Джессіка зауважила:

— Не знаю, чому це роблю.

— Про що ви?

— Погоджуюся на щось нормальне. Я побачила цей столик. Дуже захотіла сюди підійти. І просто… — Джессіка замовкла.

— Часом це не так уже й важливо, — втрутилася Кейсі. — Те, що є, нас справді влаштовує. Проте часом ми заганяємо себе в закономірність, у якій готові погоджуватися на менше, ніж хочемо. Люди, які вечеряли тут у кафе, зрозуміли: ті, хто весь час так чинить не здобувають справжнього щастя.

— А просто здобувають щось нормальне, — додала Джессіка.

Кейсі всміхнулася.

— Саме так.

Кейсі взяла один за одним предмети з таці й поставила їх на столик.

— Поїхали, — сказала вона. — Грінки з ананасом, наша фірмова страва. А також, якщо готові спробувати щось особливе, домашній кокосовий сироп.

Джессіка кивнула.

— І нарешті — свіжовичавлений ананасовий сік.

Склянку з ним прикривала маленька парасолька з паперу та дерева. Джессіка взяла її й усміхнулася. Нa держак парасольки був наколотий кусень ананаса, Джессіка з’їла його, а тоді кілька разів розгорнула й згорнула маленьку парасольку.

— Я обожнювала їх, коли була мала, — задумливо сказала Джессіка. — У моєї матері їх було п’ять, і вона щоранку встромляла одну парасольку за сніданком у мій сік. — Жінка зітхнула. — Мама, напевно, мила їх сотні разів, але вони якось трималися купи. Не знаю навіть, де вона їх узяла. Наш район був такий бідний… Моїм братам було до них геть, байдуже, але я дуже любила парасольки. Це була дрібничка, та чомусь… — вона зупинилася. — Чомусь це давало мені можливість щодня чогось чекати.

Джессіка знову розгорнула й згорнула парасольку, а тоді поставила на стіл далеко від себе.

— То було давно, — промовила вона збайдужілим голосом. Разом з емоціями в її голосі зникла й усмішка.

Кейсі кивнула.

— Приємно, коли можна щодня чогось чекати. Розумію, чому це багато для вас значило.

Кейсі переставила тацю на інший столик і сіла навпроти Джессіки.

— Можна дещо запитати?

Джессіка підвела погляд.

— Звісно.

— Ви полюбляєте допомагати людям?

— Тобто?

— Ви полюбляєте допомагати людям? Робити щось для інших? Допомагати їм?

Джессіка кивнула.

— Так.

— Вам легше допомагати іншим, аніж дозволяти їм допомагати собі?

Джессіка трохи схилила голову набік і всміхнулася.

— Так.

Кейсі кивнула й помовчала.

— Чому ви поводитеся так егоїстично?

Джессіка враз змінила позу — відкинулася на спинку стільця, віддаляючись від Кейсі.

— Що ви маєте на увазі? Я не егоїстична, — різко сказала вона.

Кейсі поглянула на неї з м’якою усмішкою. — Чому ви полюбляєте допомагати людям? Джессіка завагалася й заговорила ще раз — усе одно різко.

— Тому що вони полюбляють, коли їм допомагають? Це, це… — затнулася вона. — Це їм допомагає!

— Не сумніваюсь.

Джессіка відвела погляд, а тоді знову глипнула на Кейсі. Її голос трохи пом’якшав.

— Мені від цього добре.

Кейсі зацікавлено поглянула на неї.

— Мені від цього добре, — повторила Джессіка. — Коли допомагаю людям, мені стає добре. Тому полюбляю це робити.

Кейсі кивнула.

— Гадаю, те саме стосується більшості людей, які полюбляють допомагати іншим.

Кейсі не сказала більше нічого.

Джессіка поглянула на океан. Її обличчя пом’якшало.

— Я поводжусь, як егоїстка, так? Не даю іншим саме того, що полюбляю отримувати, — можливості добре почуватися.

Вона розвернулася до Кейсі.

— Я була такою протягом усього життя. Ніколи не хочу нав’язуватися. Ніколи не хочу когось обтяжувати… Тому завжди тікаю, коли мені пропонують допомогу. — Джессіка опустила погляд. —