Джон П. Стрелекі - Повернення до кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

Кейсі взяла з прилавка позаду себе тарілку й виделку, а тоді сіла на диван навпроти гості. Джессіка помітила, що тарілка й виделка були зовсім поряд. Здавалося, ніби Кейсі знала, шо її запросять поїсти.

«Це неможливо», — подумала Джессіка.

— Що таке? — спитала Кейсі й усміхнулася.

Одну коротку мить Джессіка не розуміла, сказала вона «це неможливо» вголос чи ні. Вона була певна, що ні. Але…

— Ого, ви маєте рацію. Справді смачно, — промовила Кейсі.

Джессіка знову зосередилася на Кейсі, яка саме надкусила фрукт.

— Аякже! — відповіла вона.

Кожна з жінок відкусила ще по разу, а тоді Кейсі тицьнула пальцем у меню:

— Кілька хвилин тому, коли я підійшла до столика, ці запитання, здавалося, серйозно вас зацікавили.

— У меню такого зазвичай не знайти, — відповіла Джессіка. — Я навіть сумніваюся, що розумію їхнє значення.

Кейсі кивнула:

— Справді, такі запитання ставлять не надто часто. — Ще раз відкусила трішки папаї. — Проте вони серйозні.

Джессіка поглянула на запитання. У неї раптом виникло сильне бажання відкрити своє серце й розповісти цій офіціантці про все. Про смуток, розчарування, відчуття, ніби вона живе чужим життям… Ні, це сміховинно. Вона ж навіть не знає цієї жінки. До того ж усім байдуже. Таке просто тримають у собі, ідучи вперед.

Однак це відчуття не вщухало. То бут тупий біль, шо неначе виник нізвідки, а тоді розійшовся всім тілом.

— Що я тут роблю? — тихо спитала Джессіка.

Кейсі відірвала погляд від фруктів і пильно поглянула в її очі.

— Добре запитання. Добрий початок, — лагідно відповіла Кейсі.

Джессіка оглянула кафе.

— Де я? Що це за місце?

Кейсі всміхнулася.

— Ви в незвичайному місці, повному незвичайних можливостей.

Джессіка спантеличено поглянула на неї.

— Не розумію, що це означає. Звучить таємничо.

— Це і є таємниця.

Джессіка відчула це знову. Сильне бажання вилити душу. Це був біль, якась потреба з глибини душі. А тоді, сама не знаючи чому, вона заплакала й опустила погляд на стіл. За кілька хвилин мовчання поглянула на Кейсі.

— Я загубилася, — сказала Джессіка тихо. По її щоках котилися сльози. — Справді загубилася.

Кейсі кивнула.

— Знаю.

Джессіка підвела руку й витерла сльози з обличчя. На зміну їм хлинули нові.

— Як це — ви знаєте?

— Люди, які загубилися, приходять сюди, щоб їх знайшли.

Розділ 13

Я поглянув на столик, за яким сиділи Кейсі та Джессіка. Схоже, Джессіка плакала. Вона здавалася розгубленою й невпевненою.

«Ласкаво просимо до кафе “Чому”», — подумав я.

Здавалося, Джессіка може піти. Мабуть, це для неї занадто.

— Побудьте тут ще трохи, — сказав я собі під носа. — Стане краще. Обіцяю.

Я чув, як позаду тихо шкварчала їжа. Час перевернути грінки.

Я знову розвернувся до плити й посунув те, що лежало на гридлі. Раптом виринули спогади про мою першу зустріч із кафе. Я згадав, що й сам думав, чи не піти геть. Однак не пішов. Так, цей заклад видавався трохи дивним. Так, запитання в меню збивали з пантелику. Однак здавалося, що тут щось абсолютно правильне. Тож я залишився. Цей вибір виявився добрим. Він змінив моє життя. Чомусь я знав: якщо Джессіка залишиться, з нею станеться те саме.

Озирнувшись на столик, я побачив, шо Кейсі дивиться в мій бік. Вона кивнула й усміхнулася. Неначе знала, що я думаю. Я всміхнувся у відповідь, а тоді знову повернувся до плити й сказав собі під носа:

— Вітаю в кафе «Чому».

Джессіка витирала сльози серветкою. Плакати вона вже перестала.

Кейсі поглянула на неї.

— Сльози — це потужний сигнал. Вони означають, що щось має для вас значення. Часом це єдиний спосіб, у який серце може підказати решті нашого єства, що воно щось знає.

Джессіка кивнула. Вона не зовсім розуміла, що Кейсі має на увазі, але в цьому явно було щось правильне.

— Мені здається, що серце підказує вам побути тут ще якийсь час.

Джессіка знову кивнула й тихо сказала: — Мені теж так здається.

Меню досі лежало на столі трьома запитаннями догори.

Кейсі тицьнула пальцем поряд із першим. Джессіка опустила погляд.

Чому ви тут?

— Що ваше серце каже зараз? — лагідно спитала Кейсі.

Джессіка підвела погляд.

— Моє серце здається порожнім. І воно стомилося від порожнечі. Воно каже мені, що в житті має бути щось більше, ніж серце, яке здається порожнім.

Кейсі всміхнулася.

— Звучить як чудова мудрість. — Вона трохи помовчала. — Кілька секунд тому ви поставили майже таке саме запитання, як у меню. Ви спитали: «Що я тут роблю?» Що ви мали на увазі?

Джессіка похитала головою.

— Якщо чесно, не знаю. Воно саме вирвалося.

Джессіка завагалася.

—А хіба в житті не має бути щось більше? Хіба воно не має бути веселе, цікаве чи захопливе?.. У житті я часто йшла пробоєм. А тепер сиджу тут і плачу в кафе на краю світу, розмовляючи з геть чужою людиною. І передусім відчуваю, що якимось робом щось пропустила. — Вона відвела погляд. — Тому то мені не весело, не цікаво, і життя мене геть не захоплює.

Кейсі всміхнулася.

— Ви любите океан?

Джессіка знову поглянула на неї.

— Колись любила. Це одна з причин, чому я приїхала на Гаваї. Хотіла, щоб мене оточував океан… хотіла відчувати його щодня.

— І що?

— Я його вже й не помічаю.

Кейсі знову всміхнулася.

— Ідіть за мною.

Кейсі встала з-за столу й узяла з прилавка тацю. Поставила туди тарілки, столове начиння, склянки та миску.

— Ну ж бо, — додала Кейсі й кивнула на двері у віддаленому кінці кафе.

Розділ 14

Від побаченого Джессіці перехопило подих. Вона працювала в дуже дорогій офісній будівлі, звідки було видно розкішний куточок гавайського узбережжя. Там було напрочуд гарно. Однак геть не так, як тут. Це було щось ідеальне. Сама сутність того, що намагаються передати поштівки і про що мріють шукачі пригод.

За мить до цього вони з Кейсі вийшли з кафе крізь геть безневинні на вигляд двері у віддаленому кінці будівлі.

— Усі двері кудись ведуть, — сказала Кейсі. — А куди, дізнаєшся лише тоді, коли крізь них проходиш.

Ці двері, безумовно, кудись вели.

Вийшовши за них, жінки опинилися на найпрекраснішому пляжі, який Джессіка будь-коли бачила. Вода там мала розкішний бірюзово-блакитний колір. І, поки Джессіка споглядала, як хвилі утворюються, відрощують гребені, а тоді гучно падають, у білих баранцях і всередині хвиль з’явилося веселкове сяйво.

Пісок був неймовірний: блискучий, жовтувато-білий.

Джессіка опустила руку й набрала піску в пригорщу. Він був дуже чистий. Піщинки крихітні, м’які. Жінка випустила його крізь пальці.

Джессіка підвела погляд. Саме це вона уявляла, коли вирішила поїхати на Гаваї. На вітрі погойдувалися