Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і чорна вдова

class="p1">— То гайда. — І, вже коли переступив поріг, трохи запізно, та мовив тепле: — Дякую, Савку.

— Не мені дякуйте. — Щось у голосі лакея непомітно змінилося.

— Не тобі?

Тонкий палець показав на стелю.

— Він є, Платоне Яковичу. Господь Бог. Хто б ще зробив так, аби нині ви на мене наткнулися? Інший би з вами інакше повівся. — Лакей ураз перейшов на шепіт. — Поліцію б гукнув.

Більше нічого не сказав — підморгнув змовницьки.

Мешканець номеру люкс, який відчинив двері, спершу видався Чечелю несправжнім.

Тобто не живою людиною, а малюнком із модного журналу, який дивним чином ожив, набувши плоті й крові. Платон побачив чоловіка віком під тридцять. Гладенько поголений, дбайливо підстрижені й напомаджені вуса завиті вгору. Тонкі аристократичні риси трошки вульгарно відтіняв здоровий рум’янець. Спортивний, підтягнутий брюнет зустрів Чечеля у бездоганній візитці[12], штанях у смужку, білій італійській сорочці з високим, майже до підборіддя, стоячим коміром, оздобленим, згідно з вимогами вечірнього вихідного вбрання, краваткою-метеликом.

Апартаменти зустріли теплом — гріло парове опалення.

— Де пан Захарченко?

— Добрий вечір.

— Добрий. Хоч ви не виглядаєте людиною, для якої це справді так. Отже, де пан Захарченко?

— Думаю, саме зараз дає якісь пояснення в поліції, — сказав Платон.

— Якісь? Чому в поліції?

— Мене звуть Платон Чечель.

Модний добродій підозріло глянув на простягнуту правицю. Потім, після коротких роздумів, коротко й міцно потиснув її. Скривився, зиркнувши на забризкане пальто й брудні чоботи гостя. Назвався:

— Нікола Садовський, до ваших послуг.

— Микола? — для чогось перепитав Чечель.

— Хрестили так, — мовив новий знайомий. — Проте в офіційних документах значуся Ніколою. Так нарекли батьки. Ім’я грецьке, у нас не аж так часто трапляється. Тим не менше пишеться, як звучить, — Ні-ко-ла. До речі, означає переможець.

— Або воїн, — підхопив Платон.

— Хіба?

— Отож. — Чечель неквапом почав розстібати пальто. — У міфології є Ніка, богиня перемоги. Але й воїтелька. Не знали?

— Не думав.

Нікола ступив набік, жестом запрошуючи гостя проходити до столу. Там уже стояв порцеляновий графин з коньяком, невеличка вазочка, повна чорного кав’яру, — з гірки стирчала маленька срібна ложечка. Поруч на срібній таці лежали скибки свіжого білого хліба, довершувала натюрморт ваза з червоними яблуками та гроном винограду.

Чечель стягнув пальто, трошки повагався, але все ж поклав його на бильце крісла. Намагаючись не думати про стан чобіт, ступив до столу, дочекався, поки господар наповнить чарки, торкнувся краю його посудини, вилив у себе вміст своєї одразу.

Закашлявся.

Мабуть, збоку це виглядало зовсім не естетично. Утім, додало останнього штриха до його зовнішнього вигляду, не відповідного статусу готелю, інтер’єру люкса та поставі пана Садовського. Той, своєю чергою, випив половину, наклав чорну гірку на хлібний кусник, прожував, повторив:

— Так чому Захарченко в поліції?

— Бо я напав на поліцейського, щоб прибути на цю зустріч. А Іван Макарович мене супроводжував і до останнього намагався уникнути інциденту.

— Йому щось загрожує?

— Що може загрожувати Іванові Захарченку? — розвів руками Платон. — Хочете знати перебіг його думок? Будь ласка. Усім, кому треба, відомо: один із найкращих київських сищиків після відставки виконує, скажімо так, приватні доручення особливого характеру. Отож особи, котрі йому довіряють, завжди хочуть зберегти інкогніто. І найменше прагнуть розголосу. Взагалі, що менше народу посвячено в їхні делікатні справи, то краще. І то дорожче платять панові Захарченку. Поки я правий?

— Абсолютно. Маю для нього саме таке доручення. Він не зрадів, дізнавшись суть. Але пообіцяв рекомендувати того, хто впорається не гірше. То це ви?

— Так виглядає. Якщо ви не проти.

— А той... інцидент?

— Я не завершив. — Від коньяку стало ще тепліше, Чечель неквапом розплутав шарф і тільки тепер додумався зняти кашкет. — Переживаю не найкращі часи, та мені все одно нині щастить. Стражі порядку, з якими довелося конфліктувати, виявилися з тієї меншості, яка не знає мене в обличчя. Прізвища свого я також не назвав. А досвідчений пан Захарченко навмисне промовчав про номер вашого люксу. Отже, — Платон з поважним виглядом заклав руки за спину, — поліцейський пристав отримає таку картину. Іван Макарович Захарченко, якого навіть обер-поліцмейстер не ризикне без дуже поважної причини зачепити пальцем, виконував чергове доручення певної впливової персони. За цією справою його випадково заскочили поліцейські під час облави в сумнівному місці. Проте поява відставного сищика в київських нетрях завжди матиме пояснення. Сьогоднішній інцидент — лише реакція на небажання пана Захарченка розкривати чужу приватність та, відповідно, свої особисті справи. Повторюся: прозвучи моє прізвище — йому було б непереливки. А так з ним погарикаються трохи, потім запропонують чарку-другу, як ось ви мені, та й піде собі.

Садовський знову взявся за графин, ураз вклякнув, поставив акуратно.

— Ваше прізвище... Чекайте-чекайте. Ну звісно, Платон Чечель! Свіжа кров київської розшукової поліції! Дивуюся, як після газетних публікацій про вас не пишуть отих дешевих оповідок, як про Ната Пінкертона чи Івана Путіліна[13]!

— Коли ми при тому, наш Іван Захарченко нічим не гірший за їхнього Путіліна, — не стримався Платон. — Він більш гідний кандидат на героя таких книжечок. Тільки ж Макарович — людина сувора, з досвідом. Який підказує: ліпше лишатися в тіні. Що менше про тебе чули, то краще для справи. Щодо свіжої крові — так її віднедавна хочуть пустити. Попереджаю, аби не виникло зайвих запитань. Мусите розуміти, кого Захарченко прислав замість себе. Від початку хочу бути чесним. Можете відмовитись.

— Я? — З Ніколи на коротку мить сповзла поважність. — Шановний, якби допомога в делікатній справі була потрібна персонально мені, я був би повним фофаном[14], коли б відмовився від ваших послуг! А особа, чиї інтереси представляю, тим більше ні на що не зважатиме. Слово честі, Захарченко виправдав усі сподівання: передав справу в надійні руки.

Господар знову заходився наливати.

— Змушений повторити: ставати моїм покровителем зараз небезпечно. Моєї крові хоче не київський обер-поліцмейстер. Навіть не київський генерал-губернатор. Я розгнівав Петербург.

— Дякую за попередження. — Нікола простягнув Платонові повну чарку. — Це свідчить тільки про потребу вивезти вас за межі Києва від гріха далі чимшвидше. У моєму розпорядженні авто, рушаємо хоч зараз.

Чечель узяв чарку.

Випити не встиг — у двері ввічливо постукали.

— Хто? — голосно запитав Садовський, не здивувавшись, ніби його розмову