Віка Лукашук - Луска драконячого серця , Віка Лукашук

  Але натомість чоловічок лише обурено щось пробелькотів про неввічливість деяких драконів, та похапцем пішов в бік сусідньої шафи. 

  – Це Гіблі. Він таким чином показує свою повагу до гостей, – з ледь помітною усмішкою пояснила маленька рудоволоса дівчинка, що опинилася з-під ковдри з різними написами.

  Це ще дужче здивувало пана Мільярдського.

  – Пробачте, не знав. – пояснив він, відвівши свій погляд від маленької дівчинки, яка так і прикипіла своїми зеленими оченятками до обличчя дракона. 

  – Все нормально. На те ми й люди, аби щось знати і не знати. 

  Маленькі кроки хутко пришвидшились, і невдовзі дівчинка стояла біля якогось дивного казанка, торкаючись до нього своїми пальчиками, мов до чогось особливого. 

  – А де тут власниця? – спитав дракон, порушуючи тишу навколо.

  – Моя сестра скоро прийде. Та до вас вона не встигне. Тож я займуся вами, – сердито проказала дівчинка, продовжуючи торкатися мідного казанка. Схоже, її розізлило таке ставлення до самої себе. 

  – Але ж…, – хотів був заперечити дракон, але враз зупинився, помітивши хвилю обурення на обличчі дитини. 

  – Підійдіть сюди, я вам заварю лікувальне зілля. – Сказала дівчинка, відійшовши в бік. 

  Дракон так і зробив, та натомість дитинка хутко пострибала до іншого кінця крамнички, сміючись, ніби то була така собі гра. Тож пану Мільярдському нічого не залишалося, як знов підійти до цього дівча, що хихотіло, ховаючись за прилавком. 

  – Даруйте, та чи не могли б ви, юна леді, не так швидко бігати? Я ж не встигаю! – аж захекався від втрати сил дракон, що не звик до такої активності, живучи у величезному замку! 

  – Тири-тили-тулі-тац! 

Вийшов з бруду дракон Клац! 

Захотілось ковбаси, 

Він пішов в інші світи! 

Захотілося крольчатки,

Він пішов шукати шматки! 

Захотілось молока,

А корови та й нема! 

Захотілося коругви,

Тож тікати маєм, слуги! 

  Ця дивна пісня лунала зо всіх кутків, від чого голова у бідного пана Уелса аж розривалася від такого гвалту. Він уже хотів закричати, та помітив перед собою знову того самого Гіблі. На цей раз це створіння просто впало перед ним, мов перекриваючи шлях. А тому дракон не міг втікти з цієї до самих кінчиків пальців страхітливої та божевільної крамнички! 

  – Зупинись! – кричав він, та дівчина і не думала зупинятись. 

  Вона хутенько залізла на спину бідного пана Мільярдського та застрибала на ній, ще дужче наспівуючи свою пісеньку, яка пришвидшувалась з кожною секундою. 

  Що тільки не робив пан Уелс! І тікав, і плигав, і качався по підлозі, але оте дивакувате дівчисько аж ніяк не хотіло злазити з нього. «От і вилікувався! От і оженився на свою дурість!», – думав до себе дракон. 

  Аж тут усе: баночки з пилком, книги, різні папери та навіть дивакувата ковдра з написами, почали літати мов ті джмелі, падаючи на голову пана Мільярдського. 

  – Досить! Досить! Я благаю тебе! – заскавчав бідний дракон, сівши на підлогу. 

  Мить, і все заспокоїлось. Дівчинка кудись зникла, а замість неї до крамнички зайшла молода пані з рудим довгим волоссям, зібраним у косу. Її очі ніби блищали, та все одно здавались спокійними та серйозними. 

  Знявши своє сіре пальто, вона пройшла ближче до змореного пана Уелса, що заплющив очі, боючись хоч щось почути, чи побачити знову те дивне дівчисько. 

  В казані хутко опинилися різні трави, і кімната наповнилась запахом польових трав. 

  Розплющивши одне око, дракон помітив, що перед ним стоїть невеличка тарель на якій стоїть чашка, на диво, його розміру. З неї немов ллється чарівний дух, що нагадує найприємніші спогади минулого, і через це серце потроху тепліє. 

  Випивши диво-напій, пан Уелс відчув, що його тіло змінюється. Замість луски знову з'являється знайомий одяг: червоний халат та капці на ногах, через що дівчина ледь помітно посміхається. Те саме скуйовджене синьо-зелене волосся, ті самі блискучі очі та щось нове одразу перебувають на обличчі чоловіка. 

  – Ем…дякую, – прошепотів пан Мільярдський, не знаючи що й робити далі. 

  – На все добре. – натомість відказала дівчина, і вже хотіла собі йти, але рука чоловіка враз зупинила її. 

  – А чи можемо ми ще колись побачитись? 

  Дівчина легенько підняла кутики губ, і враз все щезло. І чарівна крамничка, і дивний мідний казанок, і навіть той жовтуватий Гіблі, що весь час ніби слідкував за виром подій. 

  Що ж можу сказати… Пан Уелс ще довго навідувався з того часу до пані Лесі. Вона йому довго відмовляла, та невдовзі все ж погодилась стати його дружиною. Ой, і весілля тоді було, хай йому грець!