Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 4-5, Вальдемар Лисяк

Ніколи я ще не бачив такої нахабства від солдата; подумав, що це зухвалість, породжена усвідомленням мого падіння, і хотів був гаркнути, як раптом начальник генерального штабу, маршал Бертьє нахилився і прошепотів мені на вухо:

- Сір, це "Диявол"!

Тоді я згадав, я чув про нього. Він був офіцером легендарної відваги, холодним, як скеля, у найбільшій небезпеці й у найжаркішій битві, нібито невимушено, виконуючи неймовірні подвиги з дивовижною безтурботністю. Він користувався великою повагою серед підлеглих і тисячу разів заслуговував медалей, але через надмірну гордість і зарозумілість його не любили серед начальства; він порушував дисципліну і ніколи не розглядався до відзначень. Перш ніж опустилася завіса, він скористався нагодою, щоб згадати драму, в якій він зіграв чудову роль. Я запитав:

"- Який хрест ти хочеш?".

Я був упевнений, що він вимагатиме Почесного легіону, але він хотів пам'ятку, пов’язану із його батьківщиною, яку я звільнив від австрійських кайданів і на яку знову чекали ланцюги.

"Італійської Корони", — відповів він.

"- Бертьє! Внесіть його в списки на цей хрест".

Він навіть не здригнувся. Стояв і дивився на мене тим самим поглядом, тим самим кам'яним спокоєм людини без недоліків, що мене так дратував. Секунди минули, а він не попросив дозволу піти.

"Що тобі ще потрібно?!" – нетерпляче спитав я.

"Я хочу придивитися до тебе, — сказав він, — бо я тебе дуже люблю".

Його щоки були сухі, але я відчувала його сльози глибоко на своїх повіках. Я повернувся на каблуки і більше його не побачив.

У 1815 році, коли я повернувся на трон на Сто Днів, розлючені Габсбурги вигнали з Шенбрунна останніх французів, які супроводжували Орля, гувернантку та мого колишнього секретаря Меневаля, а потім оточили дитину людьми, під тиском яких він перестав стверджувати, що німецька мова була огидною, і вітав кожного маршала запитанням: "Ти теж зрадив мого тата?" і повторював, що "Париж у тисячу разів приємніший за Відень, бо там мій любий тато". Їм було неважко залякати малого: синові було чотири роки. А довкола Шенбрунна і в самому Шенбрунні відбувався Віденський конгрес — Європі кували нові ґрати — і представники кількох десятків країн, використовуючи тодішню міжнародну мову, французьку, змінювали моє ім’я в усіх відмінках: скажений пес, узурпатор, корсиканський головоріз і т. д. Стопикий відгомін Конгресу говорив моєму синові, що я негідник.

Перед від'їздом з Відня Меневаль отримав дозвіл попрощатися з сином вовкулаки, звичайно ж, під наглядом його нової гувернантки, жорстокої пані фон Митровскі. Вони обоє — чотирирічний малюк і майже сорокалітній бюрократ — вважали, що Мева (так у дитинстві мій син називав Меневала) — остання людина, яка зможе мені щось сказати. Меневаль згадує, як знайшов хлопчика зміненим. З-під чуприни на старого друга дивилися мудрі, майже дорослі очі. Меневаль запитав, що він хоче, щоб він повторив це татові. Хлопець злякано глянув на гувернантку, потім глянув Меневалю в обличчя й підійшов до вікна. Меневаль зрозумів. Він смиренно попрощався з пані фон Митровські, потім підійшов до вікна й схилився над маленьким принцем, але недостатньо. Хлопець смикнув його за фрак, змусивши опустити голову на висоту дитячого рота, і тремтячим голосом прошепотів:

"Пане Мева, скажіть йому, що я завжди його кохаю!".

Меневаль вийшов і заплакав моїми сльозами, виплакавши їх до останньої. Ось чому цей підлий лікар, який не може заглянути в глибину мого кровоточивого серця, стоїть, як ідіот, не розуміючи, чому я не плачу.

Посмертна маска Наполеона

ОСТРІВ 5

ТЕГЕРАН (ПЕРСІЯ)

ФАТХ-АЛІ

ЧАРІВНА ЛАМПА АЛАДДІНА

(оповідка з 1002 ночі)

"Деякі видумки є настільки ж більш цінними за факти, що їх краса робить такі

правдивими. Одним Багдадом є Багдад з !1001 ночі", де килими літають і з

магічних слів з'являються джинни (...) Ось тільки джинни замешкують

розповіді, а не персні маврів чи лампи євреїв (...) Нам байдуже, який спосіб

знаходить Шехерезада – чи буде це магічна розповідь, яка містить відповідь –

все зводиться до особливих слів в оповіданні, яке ми читаємо (...) Правдивою

магією є зрозуміти, які слова є діючими, коли і з якою метою можна їх

використати; вся штучка тут – познати штучку".

(Джон Барт, "Хімера")

"Іншалла!".

Так починається розповідь про один день і одну ніч року 1805 (за календарем гяурів). Так починається і закінчується все, що є на землі, бо ніщо на ній не діється супротив волі єдиного Бога.

За трир дні до того, як зійшли той день і та ніч, до Тегерану прибуло посольство від зристиянского султана Наполеона, якого звали Великим, хоча був він невірним собакою і пив вино. Однако ж, був він неприятелем султанів Росії та Англії, проти яких шахіншах давно вже шукав допомоги. Через багато років хронікер франків, Георг Спілльман, напише про це посольство такі ось слова:

"Наполеон не забув про Персію, яка могла стати поміччю в боротьбі з царем та англійцями (...). Треба було довідатися про наміри шаха. Тому Бонапарте вирішив послати з місією до Тегерана генерала Ром'є (...). Ром'є добрався до цілі і був добре прийнятий, але раптом захворів на таємничу хворобу, яка привела до блискавичної смерті".

Чарівна лампа Аладдіна на картині Рене Магрітта "Тяжка переправа" (1967)

Франки в дурості своїй твердили потім, генерала було отруєно з підказки Петербурга або Лондона, але справа розгорталася інакше, таким чином, як про те розповідає арабський історик Шаккум Ісін ель-Нрок.

Того ранку в Тегерані другий шах династії Каджарів, найпрекрасніший і справедливий Фатх-Алі, вперше прийняв посольство франків, коли сам снідав. Підкріпляючись поволі та з благоговінням, в глубокому переконанні, що найдикіший баран не втече з полумиска, коли він є поділений на чотири частини та втоплений в пряний соус чорношкірим кухарем-євнухом (бо такий кухар не мав дітей, які б крали з-під рук часник та сушені фрукти та родзинки), Фатх-Алі ласкаво слухав, як невірні складали невірні. Перш ніж скінчили вони говорити, він скінчив їсти, облизав пальці і занурив їх в срібній мисці, заповненій парфумованою водою, яка з тієї хвилини втратила всю свою пахучість і зробилася густою, як води того моря, про яке говорять, нібито є воно мертвим, а невільник, що виносив миску, намагався пересунути свій ніс на власну ж потилицю.

Тож знаменитий шах Фатх-Алі продовжував слухати вітальну промову своїх гостей, час від