Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Знаєте це відчуття, коли посеред ночі з’являється мотивація працювати над собою, вчити нові мови чи займатися спортом? Зараз я почуваюся саме так. Проте дещо не дозволяє розслабитися остаточно. Як мінімум, факт того, що у свої вісімнадцять з половиною років я мала от-от підписати контракт з однією відомою модельною агенцією, але ж ні! Мені хіба що пощастило в тому, що сила проявилася на рік пізніше, аніж в інших рейлі, і я встигла закінчити перший курс за спеціальністю Міжнародні відносини, трохи пізнавши людське студентське життя (не раджу).

Та від свого я не відступлюся. Не коритимуся. Тут неодмінно є чимало магів, які хоча б раз тікали з цієї планети на Землю. Їх просто треба знайти. Все-таки ми всі схожі. Виміри суміжні, а люди однакові. Хитрі, брехливі та роблять те, що душа забажає.

Ставлю руки в боки та вишукано крокую до місця, де полишила свій рюкзак. Бачу, як Люци покидає одноповерховий медичний корпус та поволі крокує в моєму напрямку, озираючись кругом себе.

— Що б тебе…

А-а-а!!!

До біса це все! Причепився до мене наставник, бляха!

Пришвидшуюсь та помічаю біля лавок, де нещодавно спала, Ру. Він з неприхованим задоволенням тримає на пальці за одну з ручок мій дорогоцінний рюкзак.

Хочеться випустити в його пихату пику всю енергію до останньої краплини, але не знаю як. Треба буде відвідати хоча б одне практичне заняття. Просто на всяк випадок.

Я підходжу до Ру та намагаюся рвучко перехопити рюкзак, але вогневик підіймає руку, лукаво шкірячись. Звісно я аж ніяк не низька. Модельне життя, новенькі підбори. Трясця, та я зависока. Але що Ру, що Люци ще здоровіші, і руки в них, як-не-як, також довші.

Принаймні я вмію обирати собі достойних супротивників.

— Як гадаєш, якщо кину об стіну, його вміст постраждає, пустоголова ти моя рибонько? — тягне Ру своїм приємним голоском, що прямо-таки нудить.

Я схиляю голову на бік і поблажливо усміхаюся, закивавши головою:

— Нумо перевіримо. А заразом, як швидко я зможу задушити тебе, придурку сраний.

Обличчя Ру знову міниться: радість згасає, передаючи увесь запал очам, які тепер переповнюються вогнем.

— Не кажи речей вищих за себе.

Я інстинктивно ступаю крок назад, коли рюкзак спалахує. Гучно хапаю повітря, поки вогонь відбивається в райдужках, викликає сироти та зводить шлунок. Ру тримає рюкзак, не відчуваючи болю від полум’я, аж доки мої речі не перетворюються на самий лише попіл. Це відбувається так швидко, що в мене навіть щелепа не встигає відвиснути. Колінні чашечки трясуться настільки сильно, що от-от впаду.

Вітер роздуває попіл найдорожчих мені речей баскетбольним полем. Деякий час я просто стою, здригаючись від люті й згораючи зсередини. Нерви сіпаються, думки перетворилися на Вавилонську вежу.

— Що ти?.. Але… — підводжу розгублений погляд на задоволеного Ру, який навіть трошки не обпікся. — А... але...

Мене душать сльози в горлі. Не можу говорити, не можу дихати!

Ру знищив найсвятіше з усього того, що мала. Спалив пам’ять про мою сім’ю, друзів, найцінніші моменти, які встиг упіймати фотоапарат. Моє щасливе минуле прямо зараз роздмухує жовтневий вітерець, а я нічого не можу зробити. Ні-чо-го!

Хіба що з корінням виламати зуби цьому виродку.

Біль та жах перекриває маска гніву. Напевно, я щось кричу, коли замахуюсь, щоб вдарити Ру кулаком по обличчю, але в останній момент між нами з’являється Люциліан, бісів, Хейг.

— Ціка-а-аво, — тягне він, глянувши по черзі на нас обох. — Раджу вам якнайшвидше помиритися, оскільки пані Інес наказала тобі, Ру, стежити за тобою, Дінаро.

Я не можу стримати приголомшення:

— Ні-і-і! — реву, закинувши голову. — Це ти попросив Інес обрати його! — з цими словами щосили штовхаю Люци долонею в груди, свердлячи поглядом.

— Аж ніяк не я. Просто Ру треба навчитися вчасно проходити медогляд та здавати довідки, — спокійно пояснює Люци, приховуючи явне невдоволення. Він аж занадто незворушний, а от обличчя Ру осяює акуляча посмішка. Клятий довбеха ще й задоволений! Він до біса задоволений! А-А-А!!!

— Цей виродок щойно спалив мої речі. Мої, дідько, речі!!! — гарчу та кидаюся в бік Ру, проте Люци знову не дозволяє мені подряпати обличчя друга. Ніби кам’яна стіна. — Захищаєш його? Мг!? Ви обидва повинні мені нову сумку та її вміст! І ви обидва це зробите, бо інакше, я вирву все волосся, що є на вашому тілі в усіх бісових місцях, і я робитиму це воском, допоки від шкіри не залишиться живого місця. Чуєте мене!? Живого, трясця, місця!!! — знову наступаю на Ру, замахуючись обома долонями, на що той лише весело реготить.

Я занадто агресивна, як для покровительки стихії повітря. Вогонь підійшов би мені більше.

— Досить, — Люци кладе долоню на мою грудну клітину та легко відштовхує. Не сильно, проте достатньо, щоб відступила, ледь не впавши. — Не нервуй. Ми купимо тобі сумку. Яку захочеш.

Але ніхто не зможе повернути мені фото! Якщо тільки хлопці не зважаться прогулятися світом людей, що малоймовірно й до того ж заборонено.

Люци вивчає моє озлоблене обличчя, а я відчуваю, як в мене от-от піде пара з вух та носа. Як можна бути таким беземоційним? Бісить! Чому я дрижу від люті, а вони шкіряться?