Ріна Бейкер - Руйнація, Ріна Бейкер

Час плине невимовно довго, поки я все ще стою в принизливій позі, а сторонні чоловіки ходять позаду, вирішують питання, кидаючи липкі погляди та схвалювальні зауваження стосовно моїх принад. 
Коли я хотіла урізноманітнити своє сексуальне життя, то могла мати на увазі що завгодно, але точно не це. 
— Приберіть його звітси, —  кинув Кайл двом чоловікам, з якими розмовляв. —  Де дівся бісів Тревор? 
— Він втік в котрусь з кімнат, підібгавши хвіст. Що робити з дівкою, босе? 
— Займіться тілом, а я побуду тут. Мені потрібен час, щоб вирішити куди її подіти, —  холодно відрізав поганець. 

За декілька хвилин покійника виносять в коридор, попередньо замотавши в пакет, якщо опиратись на звуки, які я чую. 
І знову тиша. 
Та я чую важке дихання, два повільні кроки, хрускіт пальців та шиї, і знову рипіння крісла. 
— Що ж, певно ти насолоджуєшся своїм становищем, раз навіть не просиш звільнити тебе. - рівним голосом, без натяку на емоції повільно промовляє Кайл. 
— Мкгм… мммм…— я видаю деструктуризоване мукання, навіть не намагаючись вимовляти слова. 
— Точно! Як же ти можеш попросити, якщо вся твоя воля скована? Лише те й робиш, що виблискуєш камінчиком в дупі, —  веселість його голосу мене дратує. 
Я трималась довго, лила сльози через страх і відчай, але відчуваю, що от-от перетну межу і заридаю, струшуючись усім тілом. Проте, не впевнена, що в мене вистачить на це сил. Я не відчуваю ніг, щелепа давно заніміла, в роті сухо та гірко. 
От і поекспериментувала, бляха. 
Чоловік підводиться, і з кожним кроком, що він робить, повітря навколо мене починає наелектризовуватись більше і більше. Він так близько, що від первинного страху все волосся на тілі стає дибки. Його палець лягає на прикрасу в моєму розтягнутому анусі і притискає його ближче до тіла. 
— То що, так і будеш стояти, чи звільнити тебе? —  тихим хрипом запитує він. 
Я лише киваю головою. 
— «Так» що саме? Залишити? —  я заперечую маханням голови. —  Чи витягнути це з твоєї дупи? —  у відповідь я киваю. —  Добре. 
Два гарячих пальці (середній та вказівний), наче лом, підважують основу, міцно стискаючись навколо неї. Якби він навіть хотів - не торкнутися до моєї чутливої шкіри в нього ніяк не вийшло б. Чоловік притискає камінчик великим пальцем, міцно фіксуючи, та починає тягнути. Я скрикую від гострих відчуттів. На це він лише ледь чутно сміється. 
Дуже весело, бляха! Виродок. 
— Що ж ти так слабо. Варто було відразу кулак запхати… —  продовжує насміхатися наді мною клятий придурок. —  Гарний розмір, — констатує, повністю витягнувши з мене пробку. 
На мій подив він не торкається ні до моєї промежини, ні до сідниць, ні до шкіри в цілому. 
— Я звільню твій рот. Але маю прохання —  не кричи. В мене був важкий день, і так голова болить, наче її вантажівка розчавила, —  в його голосі зʼявляється натяк на втому та виснаження. 
Киваю, розуміючи, що навіть при великому бажанні, навряд чи я змогла б вичавити з себе бодай один зграбний звук. 
Обережно розстібаючи всі ремені, він знімає кляп, витягуючи з рота. За розширювачем тягнеться густа слина, спадаючи на постіль. Чоловік швиряє його через кімнату в невідомому напрямку. 
— Босе, там потрібна ваша… кхм, допомога. В номері, — каже хтось, заходячи в двері. 
Кайл роздратовано гарчить. 
— Що там? 
    — Прийшов містер Поланік. А ми якраз… розбираємось з тілом. Він не хоче йти, поки не поговорить з вами. А самі розумієте. Рік у ванній, він не може працювати тихо. 
Мене нудить від однієї думки: «що вони роблять з тілом?!» 
— Гаразд, — він поглянув на мене, я це відчула. 
— Якщо потрібно, я посторожу її, поки ви повернетесь. Раптом Тревор щось вчудить, — роздумує чоловік, біля входу. 
— Розумно. Що ж, я скоро повернусь. А ти можеш звільнити її від кайданок. 
— Зрозумів, босе. 

Ми залишаємось вдвох, але ніхто не поспішає мене звільняти. 
— Тобі сказали звільнити мене, — вичавлюю з себе слова, намагаючись звучати рівно. 
— Ні, не сказали. Прозвучала фраза «можеш звільнити», - це не наказ. Я обираю мати гарний вигляд, поки марную тут час, замісить того, щоб відбиватися від тебе. 
— Я не нападатиму, клянусь. Просто більше не можу знаходитись в такій позі, — намагаюсь помʼякшити тон. — Будь ласка. 
— Ні, мені байдуже на твоє «будь ласка», руда. 
Він підійшов ближче. Його дихання занадто гучне та глибоке, тіло прямо за мною. Раптом палець занурюється в мій, все ще занадто розслаблений анус. 
— Забери свої руки, придурку! — кричу я, стискаючи його всередині, в намаганні податися вперед. 
— Шшшш… Хіба це не частина твоєї роботи? Ти ж задовольняєш всіх чоловіків, зараз цим маю скористатися і я. 
— Я не якась там повія, щоб задовільнити усіх чоловіків! — обурююсь, підвищуючи голос. 
— Що, правда? — він гидко регоче, — А мені здається зовсім зворотнє. 
Його палець продовжив поступальні рухи, попри мої намагання звільнитися. Поки вказівний досліджував мої стінки, середній та безіменний розмазували залишкову вологу по вульві. 
— Відчепись, клятий недоумок! — закричала я, чинячи можливий опір. 
— Тихіше, тупа ти хвойда, — наткнувся він, фіксуючи мене в одному положенні. 
Пальці вже в мені. Сідниці стискаються, ніби це допоможе. Я плачу, прошу, наказую, благаю, погрожую. Йому байдуже. 
Коли з моїх грудей починає розноситись несамовите завивання він відпускає мою талію, але пальці лишає всередині. Вільна рука тягнеться кудись за спину і в наступну секунду холодне лезо притискається мені до ребра. 
— Я даю одне попередження. Далі буду різати. Де мені заманеться. Мовчи! — зціпивши зуби сичить він.  
Я різко замовкаю і він лише задоволено ляскає мене лезом ножа по дупі. Намагаюсь не рухатись, аби не провокувати зробити це гострою частиною. 
— Дюку, що ти в біса робиш? — лунає з-за спини розлючений голос Кайла. 
— Босе, я лише хотів…
— Хіба ти не чув? Вона моя! Чи стало б в тебе сміливості прийти і спати в моєму ліжку, або ж їсти з моєї тарілки? — крізь зуби цідить він. 
— Ні, босе, просто я подумав, що раз вона хвойда… 
— Моя! — гаркає Кайл. — Вона моя власність. І байдуже — хвойда чи ні. Дюку, вимітайся звідси, поки я не роззлючився настільки, щоб лишити тебе життя, або ще гірше — роботи. Ти мій охоронець, але знаєш, що я тебе розітру в пісок, якщо ще хоча б одне зауваження прилетить в твій бік. 
— Так, босе, — кинув той і швидким кроком вийшов з кімнати. 
Я стишила ридання, гублячись в просторі. Кімната захиталась, і я ледь не втратила свідомість. В почуття мене привело торкання руки до зболених запʼястків. Декілька рухів і я звільнена. Проте, не вільна. 
Нестерпне печіння розрізало груди, я різко повернулась, вкладаючи останні сили в цей рух і смачно зацідила ляпас по щоці чоловіка, котрий тільки що зняв з мене кайданки, які тримали мої руки, а перед цим одягнув інші кайдани, що стримуватимуть мою волю. 
Язик вже наготовився, аби сказати якесь гостре слівце, та не зміг навіть зрушити з місця, коли я поглянула на обличчя незнайомця. Замість того, аби розглядати нові риси, я вдивлялась в чорні та білі штрихи фарби, що складались в намальований череп. Чорні кола обрамляли світло-сірі очі, з темним обідком. Нижче, на рівні рота і далі по щоках, акуратно виведені зуби склалися в широку, невеселу демонстрацію макету посмішки. Метелик на шиї розвʼязаний, класичний чорний костюм бездоганно випрасуваний. Парфум… ідеальний. 
— Подобається? — запитує він, піднявши брову, абсолютно ігноруючи отриманий тільки що ляпас. 
— Має жахливий вигляд, — шепочу я. Проте це не правда, я так не вважаю. 
— Дякую, я теж в захваті, — він злегка нахиляється і обсмикує мою спідницю. — Тревор так і не назвав твоє імʼя. 
— Він його і не знає, — задираючи ніс кажу я. 
— Прекрасно. Все навіть цікавіше, аніж я міг уявити, — кутик губ повзе вгору. — Що ж, давай це виправимо. Як я можу тебе називати? 
— Та як завгодно. Ти сам сказав, що я твоя річ. Не бачу сенсу називати тобі моє ім'я. Наскільки можу розуміти, з цих пір я не людина і не маю права голосу. — під кінець промови, яку я планувала, як жорстку та нищівну, мій голос починає тремтіти а з очей крапають сльози. 
—Що ж, в твоїх словах є істина. Мені начхати на твоє імʼя. 
— Чудово, — кліпаю я, намагаючись не кривити обличчя, тримати його байдужим та нейтральним. 
— Цікаво, — промовив він, я запитально підняла брову, відчуваючи що лише зараз моє тіло починає відлунювати болем. — Як низько потрібно скотитися в житті, щоб хлопець, який тебе трахає, навіть не знав твого імені? —Він вдивляється сірою безоднею в мене. — Те, що він для тебе ідол — зрозуміло. Проте… дідько, ну і срань, — він закотив очі, осудливо цмокаючи, та розвернуся, рухом руки наказуючи іти за ним. 
От мені інсайт дня: скидай бісових ідолів, Бет. Чим більша зірка, тим більше в ній напхано лайна. Як би солодко цей голос не співав — пішов він. 
З цієї миті мій улюблений виконавець — Брітні Спірс, періоду нульових. Краще я буду ригати під це, аніж послухаю бодай одну пісню клятого Тревора Фінча.