Ріна Бейкер - Руйнація, Ріна Бейкер

— Я не можу піти, — тихо шепочу, притискаючись лобом до холодного скла Кайлового авто, сидячи на пасажирському місці. 
   Дощ дрібними краплями стікає вниз. Я спостерігаю за однією з них. Вона біжить, змінюючи траєкторію, поки не об’єднується з іншою, поглинається нею. 
— Ти не зобов’язана, насправді, — каже Кайл та кладе руку на моє тремтливе коліно. 
— Знаєш, не часто мені доводилося бути присутньою на похоронній процесії. Тим паче, в ролі вбивці, — повторюючи долю краплі на склі, моєю щокою котиться сльоза. 
   Я дивлюсь, як люди збираються біля кладовища, розкриваючи над головами шапки чорних парасольок. 
   Дієго стоїть осторонь, опустивши плечі. Його мокре волосся спадає на очі. 
   Серце стискається. 
   Я бачу автівку містера Левінсона, він вже тут. Декілька колег проходять повз тоновану машину та навіть не підозрюють, що людина, без котрої цього заходу не було б, сидить зовсім поруч. 
— Ми можемо поїхати звідси, — заспокійливо промовляє Кайл. 
   Рингтон телефону долинає з моєї сумочки, що стоїть на задньому сидінні. Кайл тягнеться до неї та бере в свої руки. 
— Будеш відповідати? — запитує чоловік. 
— Хто там? 
   Він дістає телефон, повертаючи екраном до мене. 
   Стів Левінсон. Я видихаю, тягнучи руку. 
— Так? — приймаю дзвінок. 
— Бетані, ти де? 
— Я… - підношу палець до рота, кусаючи шкіру біля нігтя. — Я вже майже на місці. 
— Добре, всі вже тут, лише тебе немає. 
 Я завершую виклик, дивлячись в очі Кайла. Чоловік заправляє пасмо мого волосся за вухо. Це дарує спокій, хоча б на коротку секунду.

   Стрімкі краплі барабанять поверхнею парасолі. Кожен крок відлунює болем у всьому тілі. 
   Я дивлюсь на відчинені ворота кладовища, згадую прощання з батьком. Того дня, як і сьогодні, вирувала негода. Я була маленькою дівчинкою, яка навіть не підозрювала, що це місце, де я востаннє подивлюся на його обличчя.
   Якби я знала це, то старанніше вдивлялася б в рідні риси. 
   Містер Левінсон помічає мене, підіймаючи руку. Йду до нього та інших співробітників, що прийшли виразити своє співчуття. 
— Маєш жахливий вигляд, Бетані, — каже бос. 
— Дякую, я старалася, — стискаючи губи відповідаю. 
— Я вважаю, що це не найгірша смерть, — знуджено оглядаючи всіх присутніх, роздумує майбутній зять боса. 
— А яка ж смерть найгірша на твою думку? — цікавлюсь я. 
— Бути розчавленим вантажівкою, — він пересмикує плечима. — Перш, ніж покласти в труну, тебе потрібно зішкребти з асфальту. А куля, це навіть романтично. 
— Полле, — я дивлюсь на нього з презирством. — Ти огидний. 
   Різко розвертаюсь, крокуючи до Дієго. Він бачить мене та стискає щелепу. В очах чоловіка біль, який він боїться показати. Підходжу впритул, підіймаючи парасольку над його головою. 
— Дієго, я…
— Ні, не варто, справді, — він хитає головою. — Як вона? 
— Досі в комі, — промовляю, відчуваючи як краплі бʼють по спині. 
— Я міг би їхати швидше. 
— Ні, Дієго. В цьому немає твоєї провини, — я заплющую очі, тремтячи підборіддям. — Лише моя. 
— Це нещасний випадок, Бетані. 
— Якщо вона не отямиться… 
— Отямиться. Вона сильна дівчинка, — його губа сіпається в подобу усмішки . 
— Мій батько заслуговував на те, що сталося. Твоя мама мала цілковите право висадити йому кулю в лоба.
   Коли мама прийняла дзвінок від Дієго в ту ніч, то першим, що вона сказала було: «Дієго, твій батько мертвий. Це зробила я. Якщо ти захочеш написати заяву на мене — я готова. Але знай, що я ні про що не шкодую і повторила б це знову». 
Дієго не став підіймати шум, вирішивши замʼяти цю проблему. 
— Чому ти не захотів помсти? — звужуючи очі, запитую я. 
— Напевно, тому що я сам мріяв про те, як зроблю це, — чоловік важко ковтнув. — Але мені бракувало сміливості. Він був жахливою людиною. Найжорстокіший з усіх, кого я знаю, — він оглянув моє обличчя, ніби шукаючи там схожість. - Співчуваю, що він виявився твоїм батьком. Ласкаво просимо в клуб невдах. 
— Я давно в цьому клубі, — криво всміхаючись, кажу та міцніше стискаю парасольку, яку тримаю високо над нашими головами. 
— Я здивований, що ти прийшла. 
— Було б дивно проігнорувати це. Як не як, він вклав великі кошти в нашу компанію. Тому, ми прийшли висловити корпоративні співчуття. 
— Досі не розумію, якого біса він викупив частину акцій. А ще більше не знаю, що мені з ними робити. 
— Дай собі час, Дієго. Не потрібно все вирішувати за один день. 
  Похоронна процесія стримана та коротка . Ніхто не пустив навіть скупої сльози. 
 Дивлюсь на фото Енцо. Що я відчуваю? Вдячність. Не йому за життя, звісно. Сьогодні без сопливої сентиментальності. 
   Я вдячна мамі, що вона не розповідала мені про цього чоловіка. Дізнатися, що він мій батько за пів години до його смерті — ідеальний розвиток подій в цих умовах. 
   Гори в пеклі, Енцо Мореллі!

Кінець