Сергій Клемін - Переплетення, Сергій Клемін

Вона дзвонила шістнадцятого серпня.

За кілька днів… до…

Ернст не відразу прийняв цю думку. Надто неймовірним видавався такий зв’язок. Напевно, простіше натягнути сову на глобус, ніж укласти таке в голові. І все ж таки після довгих болісних переживань і обдумувань Ернст був змушений погодитися з тим, що це не розіграш, не пранк, не чийсь жарт, це дзвінок з іншого часу. Схоже, Рита не здогадувалася, що вона дзвонила не своєму чоловікові з її лінії часу, вона дзвонила йому – старіючому Ернсту, який став вдівцем і прожив без дружини десять років. Втім, не сказати, що це були втрачені роки (врешті-решт, він пройшов довгий курс психотерапії; його обожнює молода дівчина Нора, яка була однією з його учениць; на роботі підняли зарплату, що дозволило йому купити в кредит новий Dodge Dart 2.4 сірого кольору; він розплатився за житло), але десять років – чималий термін. І все-таки дивно все це. Думки про туман, у який потрапив пасажирський літак, про загибель Рити, про її раптовий дзвінок з минулого крутились у голові, як різнобарвний калейдоскоп. Хотілося б від усього цього відмахнутися, списавши на те, що він просто тихо божеволіє, але в руках Ернст тримав збірку оповідань Рея Бредбері, сторінки якої все ще липли одна до одної і пахли друкарською фарбою. Це був її подарунок до дня народження, який знайшов свого «господаря» багато років по тому. Ні, Ернст ще не збожеволів. Просто він був не готовий до таких подій. Або недостатньо готовий.

Думка про те, що Рита, до якої він відчував ніжні почуття, десь в іншій реальності все ще жива, безумовно, зігрівала його серце, але з іншого боку, і лякала. Що, якщо вони не самотні; можливо, існує безліч ліній часу, в яких, як у вітринних дзеркальних відображеннях, миготять десятки худеньких Рит, що махають руками десяткам Ернстам Бауерам, то з’являючись, то зникаючи серед неможливих кутів та геометричних фігур? Що, якщо всі вони живуть за своїми правилами? Від цієї думки серце Ернста шалено билося. Вперше він не знав, що відповісти. І це сказав собі син старшого Бауера – вчитель англійської літератури, який присвятив книгам Веллса не один рік.

Частина п’ята

Сьогодні ввечері він знову зателефонував Віктору, який вислухав колегу з розумінням і навіть з легкою «заздрістю»; той має прийти завтра в гості. Можливо, він підкаже щось слушне. А поки що Ернст вирішив сісти за ноутбук, щоб почитати дещо про часові парадокси. Дивно, що ця тема його хвилювала і раніше, але він розглядав її виключно в рамках філології. Рита б не відмовила собі в задоволенні відпустити черговий уїдливий жарт з цього приводу. Проте зараз це було б справедливо.

Ввівши запит через пошукову систему Bring, Ернст зіткнувся з безліччю матеріалів, лекцій, нотаток, інтерв’ю вчених. Він відразу відфільтрував езотеричні сайти та різні портали нью-ейдж, які не привносили нічого конструктивного. З іншого боку, лектори з відеолекцій на YouTube всі як один говорили, що подорож у часі є не більш ніж приємною науковою фантастикою. Такі подорожі технічно неможливі, хоча якщо враховувати так званий «парадокс близнюків», що передбачає рух одного об’єкта, близьке до швидкості світла, за умови, що інший залишається відносно нерухомим, то теоретично можна потрапити в майбутнє. І тут немає жодної фантастики. Просто працює теорія відносності Ейнштейна. Але Ернста цікавило не майбутнє, а минуле. Наскільки ймовірно, з наукової думки, таке зіткнення? Перечитавши цілу гору матеріалів, він натрапив на висловлювання британського астрофізика Стівена Гокінга, який щось говорив про чорні діри, силу тяжіння та переміщення у часі. Зрозуміло, він підкреслив, що в наш час ми не маємо можливостей для подорожі в минуле, але квантова механіка або навіть М-теорія з її екзотичними одинадцятьма вимірами таке теоретично допускає. За його словами, ми зможемо до цього наблизитись лише у віддаленому майбутньому, коли навчимося щільно «працювати» з теорією струн. Ернст глибоко видихнув. Десь у голові замаячили проблиски надії. На щоках з’явився легкий рум’янець. Він знову взяв книгу Бредбері і машинально притиснув її до грудей.

– Невже це можливо, – міркував вголос Ернст Бауер, – невже існує якийсь тунель між просторами? Господи, це звучить неймовірно! Просто неймовірно!

Ернст відкрив ще кілька сайтів, зберігаючи кожен у закладки браузера, і почав жадібно читати. Його очі свердлили кожен абзац, кожен рядок, він зважував кожну фразу, намагаючись знайти хоч якісь відповіді. Згодом він натрапив на висловлювання американського фізика та астронома Кіпа Торна, який разом із Майком Моррісом розробив теорію так званих кротових нір, які в руслі загальної теорії відносності дозволяли порушувати топологію простору, поєднуючи різні області всесвіту, а значить завдяки їм можна потрапляти з одного в інше. Але щоб утворити такі червоточини, була потрібна колосальна, просто колосальна кількість енергії. Це було б найбільше світлове шоу доступне людям. Ернст змінився в обличчі: все це виглядає чарівно, але не має жодного відношення до його ситуації, до простого телефонного дзвінка з Геєнни десятирічної давності. Втім, з тих же рівнянь Ейнштейна випливало, що так звані кротові нори не дуже довговічні, а значить такі подорожі вкрай сумнівні, і якщо врахувати існування мосту Ейнштейна-Розена, який допускав такі речі, то він же вимагав наявності якоїсь екзотичної матерії, про яку ніхто нічого не знав. Одним словом, все зводилося до того, що технічно це неможливо.

Ще одну надію давав британський фізик ізраїльського походження Девід Дойч, який був палким шанувальником евереттівської теорії багатьох світів. Ернст купив і скачав його науково-популярну книгу на Amazing, в якій говорилося, що зв’язок з іншими часами цілком можливий, і це не є надприродним. Правда, він уточнював, що мова не йде про те саме минуле, яке пережили ми в даній лінії часу, дотик можливий лише з тим минулим, яке є сьогоденням для якоїсь іншої паралельної реальності… і цих інших реальностей може бути просто безліч. Всі вони нагадують часточки одного великого апельсина, який знаходиться, так би мовити, в суперпозиції, і поєднує в собі всі стани реальності. Ернст трохи насупився. З книги Дойча виходило, що вплинути на вихідне минуле неможливо, оскільки воно вже відбулося, а стріла часу не може рухатися в зворотному напрямку. Те минуле, з яким може зіткнутися «мандрівник», це лише інше сьогодення; простіше, альтернативна реальність. Отже, і Рита з цих просторів – це не його Рита. І вона не здатна змінити його життя. Виходить якась безглуздя. Ернсту здавалося, що розгадка того, що відбувається, була десь поруч, але жодні тексти з інтернету не змогли хоч щось прояснити. Всі ці концепції були нескінченно далекі від того, чого він був свідком.