Кадзуо Ісігуро - Похований велетень

котрим він так захоплювався? А Вістан задоволено кивав і говорив: «Я зрозумів це, щойно тебе побачив, добродію Едвіне. Навіть коли звільнив тебе від оґрів біля річки». Він зайде до їхнього табору. І звільнить його матір. Тих величезних чоловіків він уб’є, а може, дозволить їм утекти в гірський туман. А далі що? Едвінові доведеться пояснювати, чому, незважаючи на те, що вони з воїном поспішали виконати невідкладне завдання, він вирішив його обдурити.

Почасти, щоби відвернути себе від таких думок — адже відступати вже було надто пізно, — він сказав:

— Воїне, я маю до вас запитання. Утім, воно може видатися вам зухвалим...

Вістан опускався назад у темряву, знову відкидаючись на постіль. Тепер усе, що Едвін міг бачити, це голе коліно, яке повільно рухалося з боку в бік.

— Запитуй, юний товаришу.

— Мені цікаво от що, воїне. Чи між вами та лордом Бреннусом є якась особлива ворожнеча, яка змусила вас залишитись і битися з його солдатами, хоча ми могли втекти з монастиря й уже на півдня наблизитися до Квериґ? Мусить бути дуже вагома причина, чому ви відклали виконання свого завдання...

Мовчанка, яка запала опісля, затягнулася настільки, що Едвін уже було подумав, що воїн знепритомнів од задухи. Та потому коліно повільно ворухнулось, і, коли з темряви нарешті пролунав голос, легеньке його тремтіння від гарячки, здавалося, випарувалося.

— Мені немає виправдання, мій юний товаришу. Можу лише визнати, що я вчинив нерозважливо і навіть після попередження доброго святого отця не забув про свій обов’язок! Бачиш, яка слабка рішучість твого господаря? Та насамперед я воїн, і мені непросто втекти від бою, знаючи, що я можу в ньому перемогти. Маєш рацію: ми вже зараз могли би стояти біля лігва драконки і гукати її, щоби вийшла до нас. Але я знав, що це — солдати Бреннуса, й у мене не згасала надія, що він з’явиться власною персоною. Тож я не міг устояти перед спокусою залишитись і влаштувати йому теплий прийом.

— Отже, я правий, воїне: між вами та лордом Бреннусом є якась ворожнеча.

— Ворожнеча — це надто гучно сказано. Ми знайомі з дитинства. Нам було тоді стільки років, скільки тобі зараз. То було у краї на захід звідси, у фортеці, яку добре охороняли і де нас, хлопчаків — двадцятьох чи й більше — від ранку до ночі готували стати воїнами для армії бритів. З часом я дуже полюбив своїх товаришів із тих часів, адже вони були чудові хлопці й ми жили як брати. Усі, крім Бреннуса, бо той, як син лорда, вважав нижчим від своєї гідності водитися з нами. Та ми часто тренувалися разом, і, хоча навички його були нікудишні, щоразу, коли комусь із нас доводилося виступати проти нього з дерев’яним мечем чи боротися із ним у піщаній ямі, ми мусили дати йому перемогти. Якщо лордів син не здобував славетної перемоги, то покарання чекало на нас усіх. Можеш собі уявити, юний товаришу? Нам, гордим хлопцям, день у день доводилося дозволяти слабшому за нас супротивнику вдавати, що він нас перемагає? Ба більше, Бреннус обожнював принижувати суперників, хоча ми й симулювали поразку. Йому приносило задоволення наступати нам на шию чи копати нас, коли ми падали перед ним на землю. Уяви, товаришу, як ми тоді почувалися!

— Добре уявляю, воїне.

— Та сьогодні я маю причину бути вдячним лордові Бреннусу, бо він урятував мене від жалюгідної долі. Я вже казав тобі, Едвіне, що полюбив своїх товаришів із тієї фортеці як рідних братів, незважаючи на те, що вони були брити, а я — сакс.

— Але хіба це аж так ганебно, воїне, якщо ви виростали разом із ними й гуртом виконували складні завдання?

— Звісно, що ганебно, хлопче. Мені досі соромно згадувати ту приязнь, яку я до них мав. Але саме Бреннус указав мені на мою помилку. Можливо, тому, що вже тоді я вирізнявся своїми вміннями, він обожнював обирати саме мене за суперника на навчальному полі бою і притримував саме для мене найдошкульніші приниження. Він одразу помітив, що я сакс, і, скориставшись цим, дуже швидко налаштував усіх моїх товаришів проти мене. Навіть ті, з ким я до того дуже близько товаришував, об’єдналися проти мене, плювали мені в їжу чи ховали мій одяг, коли ми холодними зимовими ранками поспішали на тренування. Тоді завдяки Бреннусові я засвоїв важливий урок, і коли зрозумів, як осоромився, полюбивши бритів як рідних братів, то вирішив утекти з фортеці, хоча за її стінами я і не мав ані друзів, ані родичів...

Вістан на мить перервав оповідь, і з-за вогню долинуло його важке дихання.

— Воїне, то ви помстилися лордові Бреннусу, перш ніж покинути фортецю?

— Вирішуй сам, товаришу, помстився я чи ні, бо я не маю певної відповіді. За традицією тієї фортеці, нам, учням, після денних тренувань увечері давали годину, коли ми могли разом трохи побайдикувати. Ми розпалювали у дворі вогнище, сідали довкола нього, розмовляли і сміялися, як звичайні хлопчаки. Звичайно ж, Бреннус ніколи не сідав із нами, бо він мав власні привілейовані покої, але того вечора — не знаю чому — я помітив, як він проходить повз нас. Я відділився від решти, але так, що мої товариші нічого не запідозрили. Та фортеця, як і будь-яка інша, мала безліч таємних ходів, і я їх усіх добре знав, тому невдовзі опинився в потаємному закутку, де зубці фортечної стіни відкидали на землю чорні тіні. Й от я побачив, як мені назустріч прямує Бреннус — сам-один, — і, коли я вийшов із тіні, він зупинився й перелякано подивився на мене. Він одразу зрозумів, що наша зустріч — аж ніяк не випадкова. Ба більше — що його звична влада раптом перестала діяти. Було дуже цікаво, пане Едвіне, спостерігати, як пихатий лорд миттю перетворився на маленьку дитину, готову обмочитися переді мною зі страху. Я мав дуже велику спокусу сказати йому: «Пане, бачу, ви маєте при собі меча. Знаючи, наскільки вправніше за мене ви ним володієте, ви не побоїтеся видобути його і стати до бою». Та я не сказав нічого такого, бо, якби я поранив його в тому темному закутку, то на що тоді перетворилися би мої мрії про життя за межами тих стін? Я не сказав нічого — просто мовчки стояв перед ним, затягуючи паузу, бо хотів, аби він тієї миті не забув