Оксана Мрійченко - Кохання проти субординації, Оксана Мрійченко

— Я ввімкнув душ у ванній, — він простягнув їй великий рушник, пару шкарпеток і одну зі своїх теплих сорочок у велику клітинку. — Це сухий одяг. Сідай швидше у ванну. Я не хочу, щоб ти застудилася!

— Тобі теж потрібно переодягнутися, — тихо промовила Каріна, торкаючись рукою до мокрого коміра його сорочки.

— За мене не хвилюйся, моя дівчинко!

Каріна взяла сухі речі та пішла до ванної кімнати, причинивши за собою двері. Денис пішов у спальню і теж переодягнувся в сухий одяг. Потім він повернувся на кухню та зайнявся приготуванням вечері. Згадавши, що в холодильнику у нього є пляшка вина, Денис дістав її та відкрив. Після сьогоднішнього йому теж хотілося трохи розслабитися.

Коли Каріна вийшла з ванної, на кухні вже апетитно пахло чимось дуже смачним. Денис діставав з полиці тарілки та розставляв їх на столі. Він увімкнув верхнє світло тільки над кухонним столом, залишивши іншу частину кімнати у напівтемряві. Побачивши Каріну, він підійшов до неї.

— Пахне просто чарівно, — посміхнулася йому дівчина.

— Сподіваюся, що на смак теж буде непогано...

— Як ти встиг так швидко впоратися з вечерею?

— Я планував запросити тебе сьогодні до себе, тому підготувався, — Денис взяв її руки у свої. — Ти зігрілася?

— Так, гаряча ванна творить чудеса. А твоя сорочка мені по довжині майже як сукня.

— На тобі вона сидить краще, ніж на мені, — посміхнувся Денис, оглядаючи дівчину. — Може, вип'ємо по келиху вина, поки картопля з м'ясом запікаються в духовці?

— Із задоволенням.

Поки Денис наливав у келихи вино Каріна підійшла до панорамного вікна. З нього відкривався гарний краєвид на міські вулиці. Там знову йшов дощ, залишаючи на склі вікон холодні дрібні краплі. Денис підійшов до неї та простягнув їй келих.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він.

— Зараз вже краще, — дівчина зробила ковток вина і відчула, як по всьому тілу поширюється приємне тепло.

— Ти дуже налякала мене сьогодні, — промовив Денис, спершись спиною на шафу, що стояла біля вікна. — Я розумію, що ти дуже злякалася... Але я все одно не думав, що ти будеш так реагувати...

— Пам'ятаєш, я розповідала тобі, що втратила батька 15 років тому? — запитала дівчина, дивлячись йому в очі.

— Так.

— Це сталося за кілька днів до Нового року. Мені тоді було десять. Я дуже просилася з ним на зимову риболовлю, а він не сильно хотів їхати. І все ж таки я його вмовила. Ми виїхали рано, було ще темно. Щоб потрапити до озера, нам потрібно було проїхати кілька кілометрів вузькою дорогою через ліс. Батько хотів дістатися скоріше, тому ми їхали дуже швидко. У темряві він не помітив попереду велике повалене дерево і налетів на нього. Від удару машина перекинулася. Батько не був пристебнутий, тому загинув одразу. Я сиділа на задньому сидінні, ремінь безпеки утримав мене від падіння. Але застібку заклинило, тому я не могла вибратися...

Каріна зітхнула та зробила ще один ковток вина. Потім вона продовжила:

— Мама почала турбуватися про нас тільки ввечері — вона думала, що ми весело рибалимо удвох. Я цілий день провела у тій зім'ятій машині разом зі своїм загиблим батьком, не в змозі вибратися назовні. Перед святами по цій дорозі ніхто не їздив, нікому не було діла до риболовлі — всі готувалися до Нового року. Нас знайшли тільки пізно вночі, коли стало зовсім темно... Відтоді я дуже боюся швидкої їзди... І ненавиджу риболовлю... — вона витерла рукою сльози, що котилися по її щоках.

Денис забрав у неї порожній келих і поставив його на полицю біля вікна поруч зі своїм.

— Іди до мене, — прошепотів він, пригортаючи дівчину до себе.

— Коли ми з тобою їхали сьогодні, а нам на зустріч вилетів цей мікроавтобус, мені здалося, що я знову переживаю ту ж саму ситуацію, — тихо схлипнула Каріна, притискаючись до нього. — Я знову згадала все, до найдрібніших подробиць. І коли ти привів мене до тями, то мені здалося, що я знову затиснута у машині батька... Зовсім сама у темряві... А навколо ліс і нікого немає...

— Ти не сама, — прошепотів їй Денис. — Я з тобою і все добре.

— Знаєш, я досі звинувачую себе за те, що тоді випросила у батька цю поїздку. Якби я не вмовляла його, то сьогодні він був би живий. І мені здається, що моя мама теж звинувачує в його загибелі мене.

— Ти ні в чому не винна. Людині не дано знати що і коли може трапитися. Це був нещасний випадок і ти тут ні до чого.

Денис ще кілька хвилин обіймав дівчину, а потім нахилився та поцілував її. Його відволік пронизливий писк духовки біля кухонного столу.

— Здається, вечеря готова, — сказав він, насилу примушуючи себе відірватися від дівчини.

Вони сіли за стіл, випили ще по одному келиху вина і взялися за гарячу картоплю з куркою. Після напруженого вечора Денис із Каріною нарешті змогли трохи розслабитися та заспокоїтися. Вони з апетитом повечеряли, а потім Денис дістав із холодильника торт.

— Ти навіть десерт маєш? — посміхнулася йому Каріна.

— Я ж казав, що чекав тебе, — підморгнув їй Денис, відрізаючи шматочки торта і розкладаючи їх по тарілках.