Мартіна Зоріна - Неможливий романс , Мартіна Зоріна

— Вибачте мені, я така дурепа, — ковтаючи сльози, прошепотіла вона.

Я нічого не зрозумів й лише здивовано глядів на збентежену дівчину.

— За що ти вибачаєшся? Я не розумію.

Я почав перебирати в голові всі можливі казуси на роботі та не міг пригадати щось таке, за що варто було ображатись на дівчину

— Це я... я винна в тому, що було, — схлипуючи, говорила вона.

— Не зрозумів. Повтори.

— Я написала анонімного листа до прокуратури, що наша фірма займається відмиванням грошей й пов’язана з одним кримінальним авторитетом, — вона схлипнула й закрила обличчя руками, — Я мала закинути на комп'ютер Данила та ваш певні файли, котрі б стали доказами цього злочину. Але я не змогла.

Від слів Соломії у мене мало не зупинилось серце. І відмовлявся працювати мозок.

— Якого біса, Солю? — заричав голос позаду, змусивши мене обернутись.

Над нами нависла постать Данила.

— Я не хотіла, правда. Я не хотіла, — шепотіла вона, плачучи. Відвідувачі почали оглядатися на нас, — Я не мала вибору.

— Що значить «не мала»? Що ти мелеш?

Погляд брата метав блискавки й був готовий спопелити бідну дівчину. Та я й сам був на межі, але розум кричав, що все не спроста. Варто було дізнатися причини вчинку Соломії.

— Даня, зачекай, — я зупинив брата, утримуючи за рукав, — Не гарячкуй. Нехай, Соля, спочатку нам все пояснить. Ти ж хочеш, щось сказати, так?

Дівчина кивнула, витираючи долонями вологі щічки.

— Гаразд, розказуй, — буркнув брат, не відводячи колючого погляду від Соломії.

— У мене захворіла мама, — почала вона свою розповідь, — і мені були потрібні гроші.

— Початок — багатообіцяючий, — хмикнув Данило, та я знову притримав його зі руку, змушуючи заспокоїтись, — Добре, мовчу та слухаю.

А далі Соломія повідала нам, як була в пошуках додаткової роботи та заробітку, як бігала по лікарнях, шукаючи спеціалістів до матері і як одного разу до неї підійшла незнайомка та запропонувала допомогу. Жінка обіцяла Соломії чималу винагороду за невеличку послугу. Дівчина довго вагалась та зрештою погодилась. Без підтримки та допомоги родичів, її кошти швидко закінчились, а шанс прооперувати матір знизився до нуля. Вона була у відчаї та погодилась на умови незнайомки.

— Отакої! — Данило плеснув в долоні, — То, це значить не Кулеба нас підставив? А хто тоді?

— Не знаю. Хоча, не факт, що він діяв через когось, — Я потер обличчя рукою, бажаючи прогнати втому, — А як вона виглядала? Зможеш упізнати ту жінку?

Соля кліпнула та закивала головою. Ну от, хоч щось добре.

— Тоді, витри сльози та зберися. Поїдеш з Данею до нашого адвоката, — спокійним тоном мовив я, хоча в душі все переверталося догори дригом. Хотілося знайти ту зміюку, яка нас так підставила, — Рушаймо.

На виході з кафе, я притримав брата за лікоть.

— Приглянь за нею, — шепнув йому на вухо, — А я поки що поїду та погомоню з Кулебою. Є у мене одна ідейка.

Брат погодився, пообіцявши зателефонувати пізніше.

***

Прибувши до офісу Кулеби, я не став чекати, поки мене запросять. Пройшовши охорону, котра перевірила мою особистість, підійнявся на необхідний поверх, відшукав кабінет Гліба Вікторовича й під ошелешений погляд Кіри, котра сиділа в приймальні, зайшов, не стукаючи. Я вважав, що ми доволі довго гралися в хованки та нарешті настав час розкрити карти.

— Вітаю, Глібе Вікторовичу, — промовив я, розтягуючи слова.

Чоловік сидів в кріслі за столом, попиваючи каву. Він відірвав погляд від чашки й глянув на мене. Здивування в його очах не було. Значить, чекав. Знав, що я прийду. Стратег.

— Вітаю, — він цокнув, усміхнувся, — Не думав, що так скоро побачимось. Чим завдячую?

— А ви не здогадуєтесь? — Я зіщулив очі й схилив голову на бік. Він просканував мене зухвало й знизав плечима.

— Невже, прийшли просити руки Кірочки? Ох, вона буде щаслива.

Я лише невдоволено закотив очі.

Саме в цей момент у двері постукали та з'явилася та сама Кірочка. Відверто кажучи, вона мені геть не сподобалась. Ані як особистість, ані як дівчина. Навіть не будучи закоханим в Челсі, я б з нею не спілкувався. Не мій типаж, от і все.

— Чаю чи кави? — солодким голоском запитала Кірочка й отримавши відповідь, закрила двері за собою та за кілька хвилин дівчина повернулася, принісши напій.

— Кірочко, нехай нас ніхто не турбує, — промовив Гліб Вікторович. Його тон був доволі лагідним. Мене це здивувало, адже під час мого перебування в його домі, він ні разу так ніжно та лагідно не розмовляв з власною донькою. Або цей чоловік психопат, або у нього не атрофовані батьківські почуття!

— Звичайно.

— Що ж, слухаю, вас, Ярославе.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно