Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Глава 18.1.

Мія

Дорога від репродуктивного центру до будинку зайняла цілу вічність. Вічність у машині наодинці з чоловіком, у якого, здавалося, вселилися всі чорти пекла, настільки він був розлючений. Артем щось говорив та говорив. Нервово бив по керму, без зупинки проклинав і материв мене, збагачуючи мою характеристику нелісними епітетами.

Чоловік небезпечно маневрував столичними вулицями, нехтуючи правилами дорожнього руху. Я ігнорувала звинувачення Артема, лише повторювала молитву, щоб ми не потрапили в аварію. Після всього пережитого мені не хотілося так безглуздо вмирати через його черговий напад.

— Вранці на тебе чекає сюрприз. Або, точніше сказати, новина, — крізь гуркіт своїх думок я почула мстивий смішок чоловіка, — ти дуже здивуєшся, — не вгавав він у своєму злопиханні, кидаючи на мене оціночні погляди, — ду-у-уже, — Артем співаючи наголосив на слові, намагаючись викликати в мене хоч якусь реакцію.

Але я продовжувала мовчати. Втупилась незворушним поглядом на нього і мовчала. 

— Навіть не поцікавишся якийсь сюрприз? — холодно спитав чоловік.

Як же він дістав! Я міцно заплющила очі і, порахувавши до десяти, подумки послала його до чортів собачих. Відвернулась убік, спостерігаючи за швидкоплинними краєвидами за вікном. 

Небо знову затягувало щільними хмарами, які погрожували ось-ось обдарувати нас зливою. У повітрі пахло озоном. 

Машина тим часом вже зупинилася біля будинку. Нарешті. Величезна брама відчинилася, і ми в'їхали на територію котеджу. Охорона на позашляховиках повторила маневр за господарем та припаркувалася у величезний автомобільний ряд.

Я не стала чекати на Артема. Проте чоловік наздогнав мене на терасі і навіть відчинив двері, впускаючи мене всередину. Я запитливо підняла брову на його випад. 

— Проходь, кохання моє, — вкрадливо промовив він.

А, все зрозуміло. Адже слуги дивляться. Я забула, що для них чоловік влаштовує показове шоу ідеального сім'янина.

— Мія, як ваше самопочуття? — шлях на другий поверх перегородила мені Олеся. 

Зневажливий погляд вона вміло приховувала під улесливими фразами. Типу їй не байдуже і вона щиро переживає за мене. Як завжди вислужується перед Артемом. 

— Вашими молитвами, Олесю, — не стримавшись, кинула їй саркастичну шпильку, — пропустіть, хочу відпочити.

— Так, звичайно, — анітрохи не зніяковівши від моєї в'їдливості, домоправителька відійшла вбік, — якщо вам щось знадобиться, Ви знаєте, де мене знайти. Артеме Олександровичу, — зробивши багатозначну паузу, вона додала, — Ви теж.

Я проігнорувала її пропозиції про допомогу та відвертий флірт перед чоловіком. Пропускаючи кілька сходинок, я швидко піднялася сходами нагору. Артем тінню пірнув у кімнату за мною.

О Господи. Ну скільки можна? Що ще йому треба від мене? 

Вирішивши не приділяти зайвої уваги чоловікові, я завмерла біля комода, згадуючи в якому саме ящику знаходяться рушники. 

— До пологів ти перебуваєш під цілодобовим наглядом, — командним тоном сповістив Артем, спостерігаючи за моєю спокійною поведінкою, — залишати територію маєтку тобі не можна, дзвонити нікому теж, — він продовжував сипати низку умов, поки я шукала в комоді рушники.

— Гаразд. Я зрозуміла, — поспішила погодитися, аби чоловік швидше пішов. 

— Гаразд? — несподівано знітився він. Від здивування його темні брови піднялися вгору. Чоловік чекав, що я сперечатимуся з ним? Просити, благати, щоб він пощадив мене? Ну то дарма.

Артем зі злості кілька разів ударив кулаком об стіну і вийшов. Чисто рефлекторно я втиснула голову в плечі. Страшно не було. Просто попередні багаторічні очікування удару далися взнаки. 

— Тварюко, тобі недовго залишилося, — пошепки почула кинуту фразу чоловіка, перед тим як зачинилися двері спальні. 

Сумно посміхнулася від розуміння, що його загроза не зробила мені потрібного ефекту. Зовсім не налякав, любий. Мені байдуже на твої страшні обіцянки. 

За логікою речей, я мала як мінімум відчути тривогу. Занепокоєння. Збентеження. Не знаю, хоч щось. Але страх і переживання поступилися місцем апатії. Байдужість впевнено зайняла лідируючу позицію в моїй душі. Артем мені нічого не зробить, доки я вагітна. Навіть якщо й фіктивно.

Ще кілька днів і я знайду нагоду втекти з нашого будинку, який останнім часом для мене перетворився на елітну в'язницю. 

А зараз — відпочивати. И тільки.

За звичкою зачинила двері спальні на засув. Знаю, що марно. Якщо Артем захоче зайти, то виб'є їх одним ударом. Але мені потрібне було це почуття безпеки. Нехай навіть тимчасове та зовсім ілюзорне.

Потягнувшись, я розім'яла затерплі м'язи спини і шиї. Напруга за день відклалася неприємною ломотою в тілі. Як же я втомилася.

Повільною ходою я попрямувала в душ, скидаючи з себе речі дорогою до нього. Декілька хвилин під потоком гарячої води допомогли мені остаточно розслабитися. Загорнувшись у махровий халат, я спритно кинулася в ліжко.

Незважаючи на пережите за останню добу, я забулася міцним сном, як тільки голова торкнулася подушки. Вперше за такий довгий час я бачила сон. Мені наснився Ян. Він міцно обіймав мене, гладив по волоссю, цілував у маківку. Його руки блукали моїм тілом, нехитро пестячи мене і змушуючи видати глухий стогін.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍