Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

допомогу, захоплюючись своїм маленьким героєм, який так старався допомогти братові.

Коли Робу нарешті дозволили піти з класу, Тедді, зовсім знесилившись, сидів біля кошика, але не покидав поле битви. Тримаючи в одній руці капелюха, він вимахував ним перед білками, які скакали поруч, а в другій тримав яблуко, яке мало підкріпити його сили.

Роб взявся до роботи, й за дві години всі горіхи були зібрані й складені під дахом комори. Але стомленим працівникам рано було радіти, бо здолати білок виявилося не так вже й легко.

Через кілька днів Роб, зайшовши глянути на урожай, з подивом побачив, що горіхів стало набагато менше. Ніхто не міг їх взяти, бо комора замикалася, а мишей і щурів там не було. Маленькі Баери прийшли у відчай і не знали, що робити.

– Я бачив білку на даху комори, – сказав Ден. – Може, вона потягла горіхи.

– Точно, вона! – вигукнув обурений Роб. – Я поставлю на неї пастку!

– Може, якщо ви постежите за нею, то побачите, куди вона складає горіхи, і тоді я їх вам дістану, – запропонував Ден, якому й самому подобалася ця війна малюків з білками.

Роб почав стежити, й прослідкував, як білка зістрибнула з гілки в’яза на дах комори, прослизнула, налякавши голубів, в одне з маленьких віконець і вискочила звідти з горіхами в зубах. З таким вантажем вона вже не могла повернутися колишньою дорогою, тож спустившись з низького даху й, пробігши уздовж стіни, зникла за рогом, а звідти повернулася вже без здобичі.

Роб підбіг до цього місця і в ямці під листям знайшов цілу купу свого викраденого майна.

– Ах ви, бридкі білки! Тепер я перехитрю вас і не залишу вам жодного горіха! – вигукнув Роб.

Він переніс всі горіхи з комори на горище, куди білки вже жодним чином не могли пробратися. Вони зрозуміли, що боротьба закінчена, й. гайнули до своїх схованок, але не могли втриматися, щоб не кидати час від часу шкарлупки на голову Роба. І при цьому бурчали на нього так, ніби не могли пробачити, що він здобув над ними перемогу.

Урожай тата й мами Баер був іншого роду, і його не так легко описати. Вони відчували, що їхня річна робота не пропала даром, і були щасливі, пожинаючи її плоди.

XIX. Джон Брук

– Прокинься, Демі… Прокинься, мій милий. Ти мені потрібен.

– Я щойно ліг! Чи не можна почекати до ранку? – заспаним голосом промимрив Демі, насилу відкриваючи очі.

– Зараз тільки десята, але твій тато дуже хворий, і ти повинен їхати до нього. О, мій маленький Джон! Мій бідний маленький Джон! – і пані Джо, заридала, опустивши голову на його подушку.

Це одразу розігнало сон Демі й наповнило його серце тривогою. Він зрозумів, що якщо тітка Джо називає його «Джоном» і плаче над ним, значить, сталося щось жахливе. Демі мовчки притулився до неї, а вона, побачивши його засмучене обличчя, постаралася стримати сльози й ніжно поцілувала хлопчика.

– Ми поїдемо попрощатися з ним, мій дорогий, – сказала вона, – часу втрачати не можна. Одягайся швидше й приходь у мою кімнату. Я повинна йти до Дейзі.

– Добре, – відповів Демі й, коли тітка пішла, квапливо одягнувся. Залишивши Томмі, який міцно спав, він йшов по тихому будинку, відчуваючи, що трапилося щось нове й сумне, й це змінить його життя й на деякий час віддалить від товаришів.

Екіпаж, присланий паном Лорі, стояв біля ґанку. Дейзі теж незабаром була готова, й діти разом із дядьком і тіткою поїхали попрощатися з батьком. Всю дорогу в місто брат і сестра мовчки тримали одне одного за руки.

Ніхто, крім Франца й Еміля, не знав, що трапилося, й коли діти вранці зійшли вниз, то були здивовані й засмучені: без господаря й господині будинок здавався таким покинутим…

Сніданок пройшов нудно, бо не було веселих розмов пані Джо. А коли прийшов час уроків, місце тата Баера залишилося незайнятим. Хлопчики похмуро ходили з кутка в куток, чекаючи звісток і сподіваючись, що батько Демі одужає, бо всі вони дуже любили Джона Брука. Пробила десята година, але ніхто не з’явився їх заспокоїти. Дітям було не до ігор. Вони сиділи мовчазні, серйозні, й час минав страшно повільно. Нарешті Франц встав і рішуче сказав:

– Ось що я вам пропоную, панове. Підемо в клас і займемося уроками, ніби дядько Фриц тут. Йому, я знаю, це сподобається, а в нас час пройде швидше.

– А хто вестиме уроки? – запитав Джек.

– Я. Хоч знаю й не набагато більше за вас, але все-таки найстарший і тому постараюся замінити дядька до його повернення, якщо, звичайно, ви на це погодитеся.

Серйозний тон Франца подіяв на хлопчиків. Хоч його очі й були червоні від сліз. У цю довгу ніч він плакав, думаючи про дядька Джона й у виразі обличчя Франца з’явилося щось нове, мужнє. Здавалося, він уже випробував життєві тривоги й негаразди й намагався стійко їх переносити.

– Я згоден, – сказав Еміль і сів на своє місце, згадавши, що покора старшому офіцеру – перший обов’язок моряка.

Решта наслідували його приклад. Франц зайняв дядькове місце, й протягом години ніхто не порушував порядок. Діти вчили й відповідали свої уроки, а Франц виявився терплячим і поблажливим учителем.

Молодші хлопчики читали, коли в залі почулися кроки і в клас увійшов пан Баер. Всі погляди спрямувалися на нього: діти намагалися вгадати по його обличчю, хороші або погані вісті він привіз. І воно, таке стомлене, бліде й сумне, без слів сказало, що в Демі вже немає батька. А коли Роб підбіг до пана Баера й з докором запитав:

– Чому ти залишив мене вночі, тато? – той не мав сил йому відповісти. Він згадав про іншого батька, який цієї ночі залишив своїх дітей, щоб уже ніколи більше не повернутися до них, і, притиснувши до себе хлопчика, на хвилину приховав обличчя в його кучерявому волоссі.

Еміль опустив голову на стіл, Франц із сумним, блідим обличчям поклав руку на плече дядька, а всі інші хлопчики сиділи так тихо, що було чути легкий шелест опалого листя.

Роб не зрозумів, що сталося, але він не любив бачити свого тата сумним, тому, піднявши його опущену голову, сказав:

– Не плач, тато! Ми всі поводилися добре й займалися уроками без тебе, а Франц був нашим вчителем.

Пан Баер постарався усміхнутися й відповів з такою вдячністю, що хлопчики були глибоко зворушені:

– Спасибі, діти! Ви знайшли найкращий спосіб утішити мене. Я цього не забуду.

– Це