Філіп Кіндред Дік - Затьмарення, Філіп Кіндред Дік

вичерпався. Тепер він жив за іншим часом. Схожим, скажімо, на час, за яким живе щур: марно бігаючи туди-сюди. Рухаючись метушливо, туди-сюди, туди-сюди. Принаймні він хоча б бачить вогні міста внизу. Хоча, можливо, для нього це вже нічого не означає».

Вони знайшли безпечне місце, Донна дістала загорнутий у фольгу шматочок гашишу й розкурила люльку. Боб Арктор, хоч і перебував поруч, здається, цього не помітив. Він загидився, але вона розуміла, що він нічим не міг цьому зарадити. Насправді, імовірно, він навіть цього не помітив. Під час ломки таке траплялося з ними усіма.

— Ось, — вона нахилилася, щоб накурити його. Але її він також не зауважив. Він лише сидів, склавшись удвоє, його шлунок продовжували хапати спазми, він блював і гидив під себе, тремтячи й божевільно стогнучи, немов щось виспівуючи.

Раптом Донна згадала чувака, із яким була колись знайома і який побачив Бога. Він поводився дуже схоже, стогнав і плакав, хоча й не гидив під себе. Він побачив Бога після кислотного тріпу; експериментував із вітамінами, що розчинялися у воді у величезних дозах. Ортомолекулярна формула, що мала покращити реакцію нейронів мозку, прискорити її і синхронізувати. Хоча з тим чуваком трапилося так, що замість того, аби просто стати розумнішим, він побачив Бога. Це його не на жарт здивувало.

— Гадаю, — мовила вона, — ми ніколи не знаємо, що на нас очікує.

Боб Арктор поруч із нею застогнав і нічого не відказав.

— Ти знав чувака на ім’я Тоні Амстердам?

Жодної відповіді.

Донна затягнулася з люльки гашишем і задивилася на вогні міста перед ними; вона понюхала повітря й прислухалася.

— Побачивши Бога, він приблизно рік почувався надзвичайно добре. А тоді зненацька йому стало дуже погано. Гірше, ніж будь-коли до цього. Адже одного дня до нього дійшло, він почав розуміти, що більше ніколи не побачить Бога; йому доведеться прожити решту свого життя, кілька десятиліть, можливо, й цілих п’ятдесят років, і весь цей час він не бачитиме нічого, окрім того, що бачив завжди. Того, що бачимо ми. Краще б він взагалі не бачив Бога. Одного разу він сказав мені, що справді втрачає розум; його накрило, і він почав лаятися й трощити речі у своїй квартирі. Він розбив навіть своє стерео. Чувак зрозумів, що йому доведеться жити далі і більше він нічого не побачить. Доведеться жити без жодної мети. Бути просто шматком м’яса, який швендяє туди-сюди, їсть, п’є, спить, працює, сере.

— Як і решта.

Це було перше, що вдалося вимовити Бобу Арктору; перед кожним словом йому довелося переборювати себе, щоб не виблювати.

— Саме це я йому й сказала, — промовила Донна. — Я звернула на це його увагу. Ми всі — в одному човні, але решта з нас не божеволіє. І тоді він сказав: «Ти не розумієш, що я бачив. Ти не розумієш».

Боба Арктора схопив спазм і, давлячись, він запитав:

— Він... сказав, на що це було схоже?

— Іскри. Снопи різнокольорових іскор, наче коли щось ламається у твоєму телевізорі. Іскри на стіні, іскри в повітрі. І весь світ перетворився на живу істоту, хоч куди б він поглянув, — усе було живим. І не траплялося нічого непередбачуваного: усе пасувало одне до одного і все відбувалося заради певної мети, аби чогось досягти, — заради якоїсь майбутньої цілі. А тоді він побачив двері. Приблизно тиждень він бачив їх скрізь, — куди б не поглянув,— у себе вдома, надворі, коли виходив до крамниці чи кудись від’їжджав. І вони завжди були одного й того самого розміру, дуже вузькі. Він казав, що це було надзвичайно приємне видовище. Саме таке слово він використав. Він ніколи не намагався пройти крізь них; лише дивився, адже це було надзвичайно приємно. Їхні обриси світилися яскравими червоним та золотистим кольорами, казав він. Немов іскри зібралися у лінії, як у геометрії. А потім він перестав їх бачити й не бачив їх до кінця свого життя, через що врешті-решт і йобнувся.

Через деякий час Боб Арктор запитав:

— А що було з іншого боку?

— Він сказав, що там був інший світ, — відповіла Донна. — Він міг його бачити.

— Він... ніколи не проходив крізь них?

— Саме через це він і розтрощив усе у своїй квартирі; йому ніколи навіть на думку не спадало туди зайти, йому просто подобалися двері, а тоді він припинив їх бачити взагалі, і було вже занадто пізно. Вони відчинилися для нього лише на кілька днів, а тоді зачинилися і зникли назавжди. Він знову й знову закидався LSD і тими вітамінами, що розчинялися у воді, проте більше ніколи їх не побачив; йому не вдалося відшукати потрібну комбінацію.

— Що було з іншого боку? — повторив Боб Арктор.

— Він казав, що там завжди була ніч.

— Ніч!

— Там було місячне світло й вода, постійно одне й те саме. Нічого не рухалося й не змінювалося. Чорна, мов чорнило, вода й пляж, берег острова. Він був переконаний, що то — Греція, стародавня Греція. Він вважав, що ці двері були слабким місцем у часі, і таким чином він бачив минуле. А пізніше, коли він вже більше їх не бачив, то якось їхав трасою, довкола були одні вантажівки — і він просто оскаженів. Казав, що не міг витримати весь цей рух і шум, постійний рух, туди-сюди, увесь цей грюкіт і стукіт. Так чи інакше, він ніяк не міг зрозуміти, навіщо йому показали те, що показали. Чувак справді вірив у те, що це був Бог і двері до іншого світу, але зрештою це лише затуманило йому розум. Він більше не бачив його, і тому ніяк не міг з цим змиритися. Щойно він когось зустрічав, то через деякий час уже починав розповідати про те, як усе втратив.

— Як я, — проказав Боб Арктор.

— На острові була жінка. Не зовсім жінка, швидше статуя. Він стверджував, що то була Афродіта Киренська. Вона стояла, залита місячним світлом, бліда, холодна й вирізьблена з мармуру.

— Треба було йому йти крізь двері, коли мав нагоду.

— У нього її не було, — відказала Донна. — Це була лиш обіцянка. Що щось трапиться. Щось краще, у далекому майбутньому. Можливо, після того як він... — вона запнулась. — Як він помре.

— Він провтикав,— мовив Боб Арктор.— Ти отримуєш лише один шанс і