Данило Туптало - Житія Святих - Березень, Данило Туптало

при ньому хотіли. І багато, покинувши світ і все у світі, при вертепі його побудували собі келії, жили, їжу з праці рук своїх маючи. І за декілька років настільки примножилося братів, що не поміщало їх одне пустельне в глибокому байраку місце. Розділив тому їх святий на дванадцять монастирів і в коленому монастирі дванадцятьох братів жити влаштував, давши кожному монастиреві ігумена з найдосвідченіших своїх учнів, а инших — новоначальних — при собі затримав задля досконалішого наставлення. Приходили до нього деякі і зі славних римських громадян і синів своїх віддавали на службу Богові — вручали преподобному на духовне виховання і наставлення. Таким був Євтихій, чесного і доброго роду муж, який сина свого Мавра, юного хлопця, привів до святого і віддав Богові. Також і Тертулій Патрицій — сина Плакиду, який малим хлоп'ям був, Богові в дар приносячи, у святі отчі Венедиктові віддав руки. Мавр-бо, прислуговуючи святому, помагав йому в трудах, а отроча Плакида вигодовувався в преподобного більше духовною, аніж тілесною їжею.

В одному з монастирів преподобного Венедикта був один брат недбайливий, який під час церковного співу звик виходити з церкви, — і карав його ігумен за те, проте він не виправлявся. Довідавшись про нього, преподобний Венедикт прикликав його до себе і, словами корисними досить настановивши його, відпустив, але той зовсім не виправився. Прийшов тоді в монастир той сам отець преподобний і стояв у церкві на службі. Поглянув на того брата і бачив при ньому біса в образі якогось чорного хлопця, який, вхопивши ченця за край одягу, тягнув його геть із церкви. І сказав преподобний до тих, що поблизу стояли: "Чи бачите, хто тягне з молитви геть брата того?" Вони ж мовили: "Ні, отче". Помолився ж святий до Бога, щоб відкрилися їм душевні очі, і наступного дня бачив дехто з них етіопа малого, який виводив із церкви брата того, і сказали святому, що бачать. Після відпусту ла гідний отець на сувору вдачу трохи перемінився: задля спасення брата вже-бо не лише словами, а й палицею добре покаравши, вигнав з нього біса, який, наче сам рани прийняв, ніколи ж до ченця того більше не повертався, а чернець відтоді виправився.

Монастир один, на горі високій стоячи, води не мав поблизу, аж у яр по воду сходити треба було і з великим трудом на гору в монастир приносити. Прийшли-бо чорноризці монастиря того до отця преподобного, просили його, щоб звелів монастир на инше місце перенести, де б вода була без труду. Преподобний же, трохи потерпіти їм звелівши, сам уночі з малим хлопцем, вищезгаданим Плакидою, на гору ту пішов і, схиливши коліна, помолився — вивів (як же колись Мойсей спраглому в пустелі Ізраїлеві) джерело води, що не лише на потребу монастирську вдосталь її було, але й потік немалий з гори в долину стікав. В иншому його монастирі, коли брат один копав вертоград лопатою при березі річки, випадково спало залізо з деревини на дно річки, і журився вельми брат той, бо не міг витягнути заліза з води, — ріка була дуже глибока та швидка. Трапилося тоді преподобному Венедиктові прийти до вертограду того і, побачивши брата сумного, зробив чудо, до Єлесеєвого подібне: взяв руків'я лопати і занурив його в ріку на те місце, де спало залізо, — і зразу залізо те з дна ріки вийшло і само на руків'я прикріпилося. І віддав преподобний лопату цілу братові, кажучи: "Працюй і не журися". Одного дня, коли сидів преподобний у келії своїй, хлопець Плакида, взявши відро, побіг до ріки по воду. Зачерпуючи з берега, впав з відром у бистрину ріки, і несла його вода далеко. Преподобний ж, бачивши те душевними очима, покликав учня Мавра, що служив йому: "Біжи, біжи, бо Плакида в ріку впав, і вже далеко занесла його бистрина водна". Поспішив Мавр і, бачивши далеко від берега Плакиду тонучого, побіг по ріці, як по сухій землі, і, схопивши хлопця за волосся, витягнув на берег. І, оглянувшись назад, пізнав, що по ріці ходив, як по сухому, не пам'ятав-бо по воді ходіння свого, але здавалося, що по землі йшов. Настрашився і, прийшовши з Плакидою, сповістив отцеві — той же зарахував те не собі, а силі ретельного послуху Маврового, Мавр же зарахував те отчим молитвам. Плакида ж сказав: "Я бачив над головою мантію отця, і здавалося мені, що ти сам, отче, взяв мене за волосся і вивів на сухе, на березі ж побачив Мавра". Коли ж прославляв Бог преподобного Венедикта великою благодаттю чудотворення і всі до нього приходили, пресвітер один, що в тих краях жив, на ім'я Флорентій, бісом настановлюваний, зрушився на заздрість і великим злословством ображав преподобного і засуджував серед людей, намагаючись ревність людей, яку до святого мали, відвернути від нього. Але нічого не досягнув: ніхто ж бо не йняв образливим його словам віри ані не слухав його. Тому замислив окаянний отрутою заморити святого і, зробивши просфору зі смертельною отрутою, послав у дарунок преподобному Венедиктові. Ясновидний же муж, хоч і пізнав, що просфора та отрутою наповнена, проте прийняв її з вдячністю. В годину ж ту, коли звичайно обідав отець преподобний, ворон із ближнього лісу до келії звик прилітати і брати хліб з рук отця святого. І коли в той день надійшов час обіду, прилетів, як завжди, ворон по призначену для себе їжу. Преподобний же Венедикт, взявши просфору отруєну, від пресвітера Флоренція прислану, перед вороном поклав, кажучи: "В ім'я Ісуса Христа, Сина Бога живого, візьми хліб цей і занеси в такі пустельні місця, де б ніхто з людей і птахів не зміг знайти його". Ворон же, з відкритим дзьобом і розпростертими крилами почав навколо хліба того літати, кричачи, виразно сповіщаючи, що послухати веління отчого хоче, але не може через отрутоносні диявольські зваби, які були в хлібі. Сказав же знову чоловік Божий до птаха: "Візьми-візьми, не бійся, не зазнаєш шкоди, і неси в пустелю непрохідну". І Виконуючи наказане, ворон, зі страхом великим просфору ту смертоносну дзьобом взявши, полетів, а через три години повернувся і звичну з рук отця прийняв їжу. Незлобливий Отець, бачивши Флорентієву злість на себе і ворожість, за нього більше, ніж за себе молився до Бога, аби не мав йому цього за гріх, але більше — щоб виправив його. Проте Флорентій невиправним перебував, на гірше посягав: не змігши таємною отрутою убити тіла Венедиктового, задумав убити душі