Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

Аїда, котрий похований тут? — спитав я одного разу, коли білий дим звивався довкола мене.

— Так, — відповіла леді з минулого. — Дуже добре знала.

— Яким він був?

— Різним. Наївні ті, котрі вважають, що Аїд має бути завжди однаковим Аїдом. Як і будь-хто інший.

— Я знаю тих, хто в цьому певен, — на думку спали Розе та клуб шанувальників Слів.

— Вони дуже нещасні, повір мені. Зміни — це природна річ. Хочеш більше історії?

— Хочу, — погодився я.

А тоді перед очима майнув спалах світла, і я побачив їх. Точніше, її і себе. Бо, клянусь, ніхто не міг би аж так прикинутись мною, ніхто. Довкола щось спалахувало, скреготів метал, злітали вгору стовпи полум’я, сипалось каміння… Я не чув, що вони говорять, але бачив, як він — я — відштовхнув дівчину, і тоді ж його груди наскрізь прошило візерунчасте лезо. Дивно, що не міг роздивитись лице незнайомки, а от візерунки на лезі пам’ятав так добре, ніби їх вирізали в мене на шкірі.

— Ні, ще раніше, раніше… — Крижаний голос полоснув по горлу, і картина змінилась.

Палати здіймалися вгору, чорні від підлоги до стелі. Попри висоту, вони все одно надто нависали й тиснули вагою. Два трони стояли поряд. Вугільні та страшні, ніби нашпичені голками.

Я сидів на більшому троні, праворуч — вона. Біле волосся, мов туман узимку, біла шкіра, якої не торкалося сонце. Вона видавалася надто чистою і світлою тут, а я — надто темним, як цілковита її протилежність. В очі впадало її гранатове намисто — єдина яскрава пляма на всій цій білості. Ніби ознака крові чи гріха. І все горіло поміж нами, незримо, але яскраво.

— Ні, раніше, ще раніше, ще…

Зелена сліпуча лука. Вона спить просто в траві. Біла і така бліда, мовби ніколи й не належала цьому світу життя і сонця. Як і я. Той я. Який порушив її сон і забрав із собою на той бік, у саму пітьму і пекло. Он як воно… сталося…

Це видиво вже геть туманне, геть фантастичне, далеке таке…

— Ти врятував мене. — Крига опустилась на мої плечі, схрестила невидимі руки на грудях. — Щоразу рятував мене.

— І ти… — подумалось мені, — Прозерпіна?

Сміх, як відзвук арфи.

— Я — Персефона. Прозерпіна не має до мене великого стосунку. Як і ти — до її Плутона. Хіба що вона моя молодша сестра. У певному сенсі. Усе можна трактувати лише в певному сенсі, бо з іншого погляду воно вже здаватиметься зовсім-зовсім інакшим, повір мені.

— Ти — та, котра померла? — Я згадав одну з розповідей Розе, у якій вона пригадувала свою загиблу сестру, і тут же зрозумів, що це не так. Але крижаний голос здивував мене і цього разу:

— Частково так. Іноді так, — продзвеніла вона. — Це складно пояснити… Та ти зрозумієш іще, усе зрозумієш. Я прийшла, щоб показати те, що було, аби ти міг вільно йти до того, що буде. Це найбільша моя допомога. А тепер нам треба прощатися. Завжди треба вчасно прощатись, Аїде. Прийми це, і буде тобі щастя.

— Але… хіба ти не живеш тут, як і інші відголоси? — Я окинув вогники поглядом, раптово зляканий тим, що вона може — і планує — піти.

Нехай Персефона тепер тільки білий дим і крижаний голос — мені не хотілося прощатися з нею.

— Ні-і. Я, звичайно, тінь минулого, але щоби прийшло нове, я маю піти… Я й так не мала б зустріти тебе, проте ти — Аїд, тобі відкриті всі шляхи мертвих.

— Ми зустрінемося ще? — спитав я мимоволі, проте з палким очікуванням.

Біле світіння стало вже майже незримим.

— Усе може бути. Я мушу якось повернутися. Урешті, всі дороги ведуть сюди, тому…

Я уявив, що вона в цей момент стенула плечима, на котрих лежали легкі каскади білих кіс. І перли блискотіли в її волоссі. І гранатові сережки, символи давньої обіцянки, сенс якої вислизав із моїх спогадів, але я відчував, що вона безцінна.

Після цієї зустрічі Персефона більше не з’являлась, коли я заходив на кладовище. Часом мене тягнуло спитати про неї в Розе. Але, по-перше, Прозерпіні я не надто вірив, а по-друге, мене підточувало відчуття того, що та туманна Персефона набагато давніша, ніж могла б бути сестра Розе. Що та Персефона знайома ще мені. Мені тому, давньому. Знайома і дорога (вибач, Доанно!). І з цим відчуттям я анічогісінько не міг зробити.

* * *

Запрошення від родини Тавішів надійшло за кілька днів з ранковою поштою. Вони запрошували «вельмишановних Фаулі-Прейшерів» відвідати їх у містечку поблизу Анадалі, де проводили частину своїх літніх мандрів.

— Ми ж не поїдемо звідси? — поцікавилась Генріка обережно, намагаючись зрозуміти ставлення батьків до цього запрошення. Вона так нарешті вподобала гулянки по набережній і вечірні танці, що думка позбутися цього всього задля компанії гордих Тавішів, судячи з її обличчя, була жахливою ідеєю.

— Звичайно, поїдемо, Генріко, — відповіла матінка безбарвно. — Це зовсім поруч, та й для вас із Гестією знайдеться врешті хороша компанія.

Гессі навіть не здивувалась.

— Тавіші ж наче вже непогано поводяться, — зауважила вона потім, коли вони з Генрікою залишились наодинці.

— Так, але цей старший мені трохи не подобається. — Вуха сестри ледь порожевіли.

— Фрадер? — Гессі згадала його, високого, у всьому чорному.

Сестра кивнула. Гессі замислилась:

— А мені він видався більш приємним, ніж молодший. Він іще на балу танцював зі мною.

— Отож! — На лиці Генріки тепер закляк страдницький вираз. — І зі мною. Якщо ми ще до них у гості поїдемо — що він собі може надумати?

Гессі промовчала. Вона хотіла зауважити, що запрошення ж від батьків Тавішів, а не від самого Фрадера. А ще їй здавалося, що Генріка останнім часом надто вже зациклена і всюди вбачає погляди, спрямовані виключно