Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

Я лише фотографую, копіюю те, що бачу. Проте хочу, щоб у цьому теж був сенс. Бо ж якщо нема сенсу, тоді дуже важко жити. Ні, я не нарікаю, ти не подумай нічого такого. Навпаки, мені зараз дуже спокійно й тепло. Я сподіваюся, що так само спокійно й тепло тобі. Хай буде так!

І ні, я не прошу подати мені якусь звістку. Та тільки, якщо забажаєш… буду рада.

Гестія Амалія».

Вона перечитала листа ще раз, підправила кілька нечітких літер, а тоді вирвала сторінку із записника та склала з неї літачок.

— Блакитноокому, будь ласка, — шепнула вона літачку, поцілувала його біле крило і щосили запустила в бік моря.

Гессі одразу ж відвернулась од води, щоб не бачити, як її лист упаде у хвилі і зникне в них чи ще гірше — втрапить до прибою і його викине на берег. Вона не хотіла цього бачити й знати, тому швидко підхопила туфельки, витрусила з них пісок і пішла додому, не помічаючи нічого довкола через пелену сліз.

* * *

Вони вкотре повернулися додому пізно. Гуляли з Генрікою по набережній. Сестра вподобала танці на майданчику, бо там збиралось багато молоді. Після канікул уже точно знайдеться кілька історій, щоб розповісти їх подругам поміж заняттями з гри на фортепіано та лекціями з іноземних мов, коли літо буде лише блідим відзвуком у високих і холодних стінах коледжу чи ошатних маєтків, серед лакованих усмішок. І тільки пісок часом мулятиме п’яти, якщо взуватимеш потріпані туфельки, котрі не втікали від прибою…

Після повернення додому сестра одразу ж побігла нагору. Гессі ще зайшла на кухню випити води, а тоді рушила в бік сходів.

Світло з батьківської спальні виповзало з-під дверей, наче попереджало, що тут треба тихо.

— …Ти не посмієш нічого казати дітям! — Голос матері звучав не втомлено, як зазвичай, і аж ніяк не спокійно.

Гессі завмерла.

— Дорі, — шепнув батько. — Не кричи так…

Мабуть, розмова тривала вже довго.

— Дітям потрібний спокій, — відповіла матінка, не стишуючи голосу. Слова вилітали із якимось шурхотінням, мов із пробитого мішка сипалось на землю зерно. — Дітям потрібний хороший приклад. Генріці й Гестії ще два роки вчитись. У них попереду стільки важливого!

— Два роки… — видихнув батько. Ліжко скрипнуло під його вагою.

— Два роки, — повторила матінка з натиском. — І ти не посмієш руйнувати все, що я вибудувала, щоб ця сім’я добре трималась.

Наступні слова впали як удар батога:

— Добре? Для кого? Для твоїх Катанік і Маріольт?

— А хоч би й для них! — Ще удар. Тепер з боку матері. — І для твоїх друзяк-професорів. І для твоєї матінки, котра мене й без того живцем з’їсти ладна.

— Ти й сама кого захочеш з’їси. Он бідну дівчину Масоллі й Аїдена…

Батько осікся й замовк. Цього разу матінка йому не відповіла. Гессі перестала дихати. Ім’я брата завжди так спрацьовувало. Усі різко замовкали, і тиша ставала незручною, сумною. І ніхто ніколи не згадував, яким Аїден здавався сонячним і світлим, як він учив Гессі танцювати, як розважав гостей грою на роялі, як у нього збиралось багато-багато друзів, вони сміялись, розповідали історії та ніколи не проганяли молодших — навіть Лаллі. Гессі ставало сумно від того, що Аїдена не згадували так, проте сама вона думала про нього постійно і тільки хороше. Навіть якщо замість радості спомини викликали щем усередині. Навіть тоді. Бо ж не можна завжди згадувати тільки хороше. І не можна любити когось тільки за приємні спогади.

Тим часом світло в спальні батьків згасло, і з ним згасли й усі звуки, наче вони скам’яніли.

Дівчина сперлась рукою на підвіконня і спробувала відновити дихання. Їй здалося, що вона простояла там дуже-дуже довго, перш ніж змогла поворухнути затерплими ногами й піти до своєї кімнати. Генріка вже спала.

Уранці ні батько, ні мати не здавалися ображеними одне на одного. І тоді Гессі зрозуміла, що вчорашня нічна розмова була не першою, далеко не першою такою розмовою. Вона вперше заскочила їх, а до того ніколи не бачила цього, бо, врешті, цього й не варто бачити дітям. Дівчина відчула неймовірне бажання щось вдіяти й мало не схопилася бігти по камеру…

— Гестіє Амаліє! — прикрикнула матінка. — Куди це ти з-за столу? Треба дочекатись усіх. Чи це літо на тебе так впливає, що ти бігаєш, наче яка-небудь квіткарка на ярмарку?

— Я… — З голови Гессі випурхнули всі слова. — Я… камера…

— Говори чіткіше.

— Я хочу сфотографувати. Щоб усі ми. Усі разом.

— Гестіє Амаліє, негайно сядь за стіл, і щоб за обідом я цього більше не чула.

— Але, матінко…

— Спочатку — трапеза. Що про тебе подумають у пристойному товаристві, якщо ти так зриватимешся й бігтимеш бозна-куди? Тобі вже не десять років. Дивись, он навіть Алістал сидить спокійно.

Лаллі насупився й зосереджено колупав котлету виделкою, не звертаючи уваги на те, що про нього говорять.

Гессі кивнула і втупилась у тарілку з запеченими овочами й биточками. Батько пішов іще до того, як подали десерт, бо ж у нього була зустріч із друзями, котрі орендували будинок неподалік і кликали його долучитись до компанії.

По сніданкові дівчина взяла із собою камеру й поспішила на пляж, не чекаючи нікого. Струни довкола були натягнуті до межі, й один необережний крок міг примусити їх задзвеніти. Або — розірватись від напруги.

Розділ 3. Привертання уваги

АЇДен

Я приходив на кладовище нечасто. Коли хотілось подумати. Чи коли Полі відправлявся до Гестії.

Власниця крижаного голосу говорила зі мною, та й інші вогники теж. Здається, ніхто більше не міг із ними спілкуватись.

— Ти знала того