Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

До Лєнки Людка пішла з подарунком, хоч це треба було б зробити три місяці тому. Але три місяці тому Людка ще не мала такого інтересу до малят, що почали народжуватися на околиці, отож, зваживши на приказку, що ліпше пізно, як ніколи, рушила в бік Лєнчиного дому, тримаючи під пахвою пакуночка з повзунками й чепчиками. Лєнка поохала, які чудові принесла їй Людка повзунці й чепчики, а потім вони перекинулися словом — цього разу так годин зо дві, але з перервами, бо дитина за цей час устигла разів з десять намочити пелюшки, а раз зволила й поїсти. У неї також на голівці був зав’язаний чепчик, але щаслива думка допомогла Людці: вона попросила зав’язати на голівку малому принесений нею, і це прохання було настільки натуральне, що Лєнка дозволила провести цю операцію самій Людці. Результати огляду дали дещо сумнівні результати: голівка Лєнчиного хлопчика була лиса майже цілком, але вище потилиці проросло кільканадцять яскравомідних волосин.

— О, він у тебе блондин, — сказала Людка.

— Як і я, — мовила незворушно Лєнка; до речі, вона була блондинка штучна.

— Еге ж, як і ти, — сказала підхлібно Людка. — Та й схоже воно на тебе.

— Правда?

— Як дві краплі води.

— Тепер пішли такі часи, — засміялася Лєнка, — що жінки й без чоловіків можуть дитину народити.

— Навчи й мене, — швидко сказала Людка і, здається, цією надто похопливою фразою насторожила Лєнку.

— Вийди гола в немісячну ніч і покачайся на росі.

— А з ким?

— Ну, це вже, знаєш, деталі. Нецікаві деталі.

— А чому в немісячну ніч?

— Щоб ніхто не побачив і не зурочив.

— А чому покачатися по росі?

— Це вже як захочеш, — сказала Лєнка. — Коли захочеш блондина, то роса потрібна, а без роси — брюнет!

Лєнка належала до тієї нечисленної категорії дівчат, котрі любили жартувати. Через це й розмова їхня була таки жартівлива, повна темних натяків.

— А ти як вийшла, когось гукала? — спитала Людка.

— Нє, я тільки очі заплющила.

— Навіщо?

— Щоб спокій мати. Ну, побачу я його обличчя, то що? Легше мені буде? Чи мріяти буду про нього, — вона засміялася. — Нє, ліпше очі заплющити. Хай котиться собі бубличком: і йому добре, й нам незле.

— Звідки ж він прийшов? — спитала Людка. — 3 півночі чи з півдня?

— З ночі, — відказала Лєнка і зверхньо всміхнулася. — Коли добре заплющиш очі, прийде…

Ці двоє відвідин принесли Людці такі факти: безсумнівно те, що діти і в Броні, і Лєнки таки руді, Лєнка, окрім того, натякнула на дві речі: вона зустрілася з тим, хто був батьком дитині, в немісячну ніч (отже зустрічі були нічні), а сполучний акт відбувся не в домі Рудька чи самої Лєнки (вона жила з батьками), а на траві; далі: свого обранця Лєнка добре не знала та й знати не хотіла (образ заплющених очей). Усі ці факти не заперечували участі Рудого у збільшенні народонаселення їхньої околиці.

Людка могла б і не йти до Зінки, бо та дівчина груба й різка, але оскільки в цій ситуації існувала ще й чортиця Мілка, до якої Людка таки справді не піде, оминути Зінку не могла ніяк. Нести дарунки Зінці вона не зважилася, віддавало б це зумисністю, отож забігла до неї позичити сито, бо в борошні завелися жучки, а її сито порвалося (це було й справді так), а Зінка одна з її найближчих сусідок. Розмова була короткотривала (не більше години), на розпити про батька дитини (звісно, делікатні) відповіді Людка не дістала. "А-а, нема про що говорити", — сказала Зінка і зневажливо махнула рукою. "Це таке стерво, — звістила вона через деякий час, — що я їх вішала б", — при цьому блиснула очима так, що Людка й сумніву не мала, що цей акт Зінка й справді могла б учинити.

— Щаслива ти, що маєш таку славну донечку, — зітхнула Людка, і в її очах блиснули зовсім нелицемірні сльози. — Блондинка вона в тебе чи брюнетка?

— Хто її там розбере, коли воно лисе, — нещадно відказала Зінка.

— Хіба не видно, яке в неї волоссячко? — здивувалася Людка.

— Волосся як волосся, — сказала Зінка, — всі вони спершу блондини…

Отже "блондини", подумала Людка і почала розказувати про свій візит до Лєнки та про її "чудо-хлопчика", до речі, також блондина; про те, що їй білявенькі більш до вподоби, бо білявенькі якісь… ну, лагідніші…

Але ця розмова, здається, зовсім не сподобалася Зінці, і саме цей момент по-справжньому насторожив слідчого-аматора Людку: все-таки цікаво, як реагують вони одна на одну, всі оці матері рудих дітей. Заговорила про Броню і про її руденького хлопчика, від чого Зінка посутеніла зовсім і сказала на Броню щось зневажливо-нищівне.

— Ой, вибач, — вигукнула Людка. — Я й забула, що ти її терпіти не можеш. Так, вона носиться з тим своїм рудим опудалом..

— Хіба як руде, то вже й опудало? — необережно прохопилася Зінка і зирнула при цьому зизо, ніби їй прищемили мозоля.

— Руде — це руде, — категорично сказала Людка. — Не знаю, що гарного в рудому!

— А мені воно й нічо! — так само зизо дивлячись, відповіла Зінка.

Людка відчувала себе так, як мисливський пес на сліді зайця. І дурний тут не розкумекає: коли Зінка шиє своїй дитині такі дивні чепчики, що зовсім прикривають волосся, замість купувати готові, значить, є до того причина, а щоб сказати, яка це причина, їй треба було тільки цього Зінчиного признання, що й руде — не таке вже й негарне.

— Воно як кому, — мовила Людка, встаючи. — Знаєш, як співається: "Полюбив козак дівчиноньку, білявую та чорнявую, третю руду-препоганую…" Полюбив і нічого. Руде чи не руде, — по-філософському відзначила вона, — аби людина була добра!..

— А по-моєму, — відказала Зінка, — й руді нічо!

Більше в цьому домі Людці робити будо нічого. Вже знала напевне: і в Зінки дитятко руде, що й Зінка чудово розуміла Рудько в них на вулиці один, а те, що діти однієї, такої рідкісної масті розмножуються на вулиці, може мати тільки одне пояснення. Здається, Зінка й досі була зачарована чарами Рудого, а може, просто любила своє руде дівча. Людка могла проробити ще одну операцію: чортиця Мілка заходила до Лілі Капілі, отже, Ліля могла б тут дещо й розвідати, але вдруге заходити до Капілі Людка психічно не могла: ще, чого доброго, доведеться вдруге викласти два карбованці, а Людка витрачатися на здобуття інформації не бажала. Вона була дівчина ощадна і потроху складала собі в панчішку, резонно міркуючи, що думати про майбутнє річ таки не зайва: хто зна, як повернеться її доля, а що вона колись у неї зміниться, Людка невідь-чому сумніву не мала.

6

Отакі події відбувалися цього літа на околиці. Людка, хоч і не розуміла до ладу, чому їй конче потрібно розв’язати загадково сплутані вузли цієї історії, все-таки нею щиро перейнялась. Можливо, й справді в ній дрімає немалий талант слідчого, але, на нашу думку, все ліпше пояснити простолінійністю її вдачі. Людка терпіти не могла таємниць. Усе в цьому світі мала розуміти: нічого фантастичного, нічого неясного — тільки тоді була спокійна. Можливо, саме цим і пояснювалася її дивна дружба з рябою Надькою, хоч між ними була чимала різниця в літах: ряба Надька — найпотужніший носій інформації з життя околиці. Ясна річ, що Людка чхати хотіла на всіх рудьків; ні, все-таки інші чоловіки не викликали в неї такого гострого й несподіваного інтересу. Отож ця історія її полонила. Знала: не матиме ані крихти спокою, поки не розгризе горішка: як, питала сама себе, як це сталося, що він зумів за такий короткий час обкрутити аж чотирьох, притому так, що про це й жива душа не здогадалася. Навіть ряба Надька, повз яку не пробіжить непомічено ані кіт, ані курка, та й сама вона, Людка, була пильним сторожем усіх любовних справ, що розігрувалися на околиці. Друге, що її непокоїло, ба навіть мучило: невже вона уподібниться до провізорки, адже не є старою дівою за покликанням — Людка не втомлювалася повторювати собі цю істину, не втомлюємося повторювати її і ми. Третє, що вражало й примушувало часом і подих затамовувати: що це за чоловік такий, який живе з двома жінками й умудряється сіяти своє насіння й по гречці? Ні, тут була таємниця глибша, її простим словом не поясниш, тут потрібно ще шукати й копати…

Читач пам’ятає, що ми почали цю оповідь описом посиденьок на камені. На перший погляд, це могло б виглядати як етнографічний образок — опис сучасного побуту, те-се. Але зібрання було скликане зумисне і то завдяки Людці. В своїй діяльності слідчого на громадських засадах Людка, сама того не усвідомлюючи, використовувала форми архаїчні — зробимо маленьку довідку вони практикувалися в XVІІ-XVІІІ століттях, коли суд був інституцією майже самоуправною, слідчі самодіяльні, які у роботі не вважали за принизливе скликати для своїх потреб більші чи менші ради, тобто судом ставала не так певна інституція, як народне представництво. Отож ті посиденьки на камені були, кажучи по-науковому, пережитковою формою такого народного представництва, і тільки чиста випадковість, що рябу Надьку покусали оси, не дала Людці змоги використати належно всіх переваг цієї форми слідчої роботи. Зараз Людка відчула, що заходить у тісний кут, їй конче треба було скликати нове народне представництво, а оскільки двоє членів п’ятірки виявилися недієспроможні, мала використати ще двох: таксистиху й Нору. Але таксистиху Людка в глибині душі недолюблювала, отже, залишалася Нора, і саме до неї, тієї, котра вважала себе в їхньому гурті чимось вищим, і вирішила звернутися Людка — хай виявить свою вищість на ділі. Вона не запросила Нору на каменя, бо туди одразу б злетілися інші члени п’ятірки, а заскочила, щоб позичити таки сито (хто знає, що вона вже позичала його в Лєнки?) — фантазія, як бачимо, була в Людки небагата. На жаль, сита в Нори не виявилося, вона взагалі ним не користувалася, хоч, може, й варто було б, але це вже, так би мовити, виробничі втрати, розмова відбулася й без сита. Людка не була така нерозумна, щоб відразу ставити потрібні запитання, часу вона не економила, коли йшлося про речі важливі, отже, аудієнція тривала близько трьох годин, а історію про Рудька майстерно було вплетено між інші історії, які цікавили Людку з порожньою інтересу. Але Нора найбільше зацікавилася саме цією історією, вона розтулила рота й сказала протяжне: "І-і-і-і!", — ніби бозна з якої причини трансформувалась у коня.

— Знаєш що, — сказала авторитетно Нора, — по-моєму, це не простий випадок.