Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

церкві, що аж запечатувана стоїть; вона, покійниця, й почала на його гримати, а громада перед тим уже подала на його бумагу. От він і почав: «То й ти на мене! то й ти на мене!»… А саме сів їсти. То як стояла на столі зелена пляшка - та ще давня, що і в комин не розіб’ється… що то давнина!.. Так, кажу, він схопив ту пляшку в руки та так і пустив в Орисю та й попав її позавуш; зігнулась, нещаслива, на своє лихо. Як упала вона, то вже й не вставала…

- Гаразд! - відказав Антосьо.- Тепер і я скажу, як Мася: oto wam popowiczy!.. 154

- Кацапи, сину, кацапи! - підхопила стара, аж піднявшись з стільця.

- Згадав я Масю… Де вона?

- І чутки нема… Розказує молодиця, що в них служила, що вона почала туркати свому чоловікові: кинь та кинь це місце, а шукай собі другого де, дальше від мого роду. Мені, каже, соромно й признатись до його… От Кулинський і розлічивсь з паном Росолинським, спродався і поїхав, а куди - то бог його зна.

- І це гаразд! - озвавсь Антосьо.- Отак-то наші пішли!.. А на Теклю ніхто не насватується?

- Був якийсь Робусинський…

- Робусинський! - скрикнув Антосьо.- Та боже вас сохрани і в хату його пускати! Це таке ледащо, що й не сказати: гірш Тимохи буде!

Стара аж перехрестилась: «Хай минає»,- каже.

Тоді вже стара докінчила, як увійшла Текля і маляр за нею.

- Як же приход? - питає Антосьо.

- Я думала, що ти займеш, або за Теклею почислять.

- Мені ще рано; ще списків не читали. Подавайте прошення, щоб за Теклею почислили, бо виженуть з хати.

- Хто сміє?

- Еге! Наїдуть оцінщики, оцінять і викидають.

- От тобі й радість! То пиши хутче та подавай. Не їй, то тобі достанеться, а не кому чужому. Бо справді, як ще виженуть, то пропащий світ.

- А виженуть, виженуть! Тепер таке постановлєніє вийшло, щоб причт у громадських хатах жив.

- Отам до тримонного! Як в шинку, що з села й мастільниці і все… Добре покійні татуньо розказували, ще то й твій тато покійний це знав… Кажуть було обидва, що духовне владеніє прийдеть во ізможденіє…

- Що ж, паничу,- треба мені їхати…- почав жид, прийшовши до хати.

Відправивши жида, Антосьо ліг спочити по дорозі, а ті пішли по хазяйству, а маляр розклав каміння та й пішов до шинку і вернувсь аж увечері - мокрий, хоч викрути… Ліг спочити Антосьо, та не спалося йому. «Що за лукавий світ! - думав він,- що за темний люд! Хоч би на те вже зважали, коли ні на що не хочуть, що бог жінку сотворив після чоловіка, то вона, значить, і старша. Почав же господь творіння з багна, від неживого перейшов на живе, від черв’яка до скотини, там до чоловіка, а закінчив Євою, найкращим створінням. Адам, чоловік, старший був за все, а Єва й за Адама, за свого чоловіка, старша. Чоловік для жінки, як дерево для птиці, земля для трави, вода для риби; тим, щоб було де жити; цій, щоб було за ким жити… Чи й з мене, моя Галочко, вийде такий же азіят?.. О, ні! Я знаю, що то жінка… Ти в мене будеш щаслива. Шануватиму тебе, як око в голові, зірочко моя ясна!..- І зітхнув, полежав щось без думок, а там ізнов почав: - А пастирі як! Боже милосердний! Насмішники, а не пастирі… От як я вийду на попа, то зараз школу заведу, учитиму дітей, стоятиму за громаду перед паном, перед судом, перед царем… Заїдять? Та що? Христос дав нам узір собою, я послідую йому. На що вони зважають?.. «Образ будьте стаду» - їм говориться, а вони безобразіє стаду. І самі, як стадо яке: тільки їдять, їдяться та множаться… Та і стадо не так, бо хоч купи держиться, а вони - розполохане стадо, та не овець безсловесних, а свиней… Господи мій, господи! невже ж і я такий буду?.. Не дай мені загинути; я буду добрим попом»…

Само собою, коли починається думати, то сон уже не возьме. І Антосьо покачався-покачався та й устав і почав на скрипці голосити - так голосити, що й камінний заплакав би. А він побілів та пожовк, губи йому посиніли і тільки дрижать, а пальці так і літають. То соловейком защебече, то засвище, то затьохкає, то так зайойкоче, що сльози самі ллються, мовби там під лобом хто мокре клоччя здушить… Скрипка так і говоре, аж вимовляє. Не час, не годину розмовляв неборак на своїм струменті; не дві й не три слухали його та слізьми заливалися мати з Теклею; а далі й годі сказав: поклав скрипку на стіл і почав ходити вздовж і поперек та тільки уздихає. Як чує - хлипають у другій хаті. Він і виглянув, а то мати та Текля.

- Чого б я плакав? - почав хлопець.- Наче поможеться, чи що! Ет, бог знає що!..

- І я скажу: бог знає що говориш! - озвалась мати. А Текля втекла.

- Розкажіть-но мені лучче, що в вас нового чутно? Чи нема де весілля або якого празнику, щоб поїхати?

Стара подумала, що він хоче поїхати, чи не вигляне дівчини собі під пару, і почала розказувати, де весілля, де празник, в кого гарні та хороші дочки.

«Не туди, матінко,- подумав Антосьо,- є в мене зоря ясна, та не з неба світить, а з батькової хати…»

На другий день не вспів Антосьо й поснідати, як уже й потяг у Кукілівку. Як же здивувався, заставши тут Робусинського,

- А ти ж, сміття, чого тут? - зараз же шепнув йому на вухо.

- А ти думаєш і тут, як в семінарії, верховодити?.. Годі! Там твоє грало, а тут - померяемся!

- Що тобі мірятись? Як дам, то на свій зріст все подвір’я зміряєш, тільки не утряси звідціль!

- Попробуемся!

- Та що тут пробуватись! Без сорома казка - вонде двері, або випхаю! Вибирай що хоч: або прощайся і не навідуйся, або все розкажу.