Андрій Гуляшки - Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки

коли Абакум заходив у квартиру, він сказав би, що двері були відчинені, і, пред'явивши документ інспектора пожежної охорони, все-таки оглянув би кожен куток квартири. Коли б з-за шафи було незручно спостерігати, він сховався б з другого боку ліжка або під ним… Або взагалі не ховався б. Він і тоді добився б мети, але, розуміється, ціною небажаного самовикриття. Звичайно, коли б події не розвивались з такою швидкістю, Абакум міг би змінити своє обличчя, надати собі такого вигляду, якого тільки захоче. І тоді вся ця гра в піжмурки була б зовсім зайвою. Але так чи інакше в його непроханому відвідуванні випадковість не відігравала ніякої ролі. Він просто перевіряв один свій висновок, виведений теоретично, і діяв, враховуючи обстановку.

Через кілька хвилин після того, як Абакум зайняв свою позицію в кутку, двері відчинились, і в кімнату хтось зайшов у банному халаті з піднятим капюшоном. Сутінки, що все більше згущалися, не давали можливості розглядіти людину, яка зайшла, і Абакум пожалкував, що сховався в цьому проклятому кутку. Але він був безсилий змінити своє становище хоч на йоту.

А в цей час «хтось» сидів на самому краєчку ліжка, мабуть, чекаючи, поки халат вбере в себе вологу тіла. Потім, випрямившись, підійшов до вікна, перевірив, чи нема щілин між стінами та занавіскою, і ввімкнув світло. І тільки тоді, не поспішаючи, відкинув з голови капюшон, розгорнув поли, розправив плечі. Пушистий рожевий халат упав на килим.

Посеред кімнати сяяло молочною білістю тіло дівчини. В неї було довгасте обличчя, високе чоло і великі, широко відкриті карі очі.

Абакум не здивувався — він чекав цього. Перед ним стояла Ліляна Стамова, радистка з ДТСО. Він не здивувався і тій метаморфозі, яка сталася в нього на очах. Захов знав, заздалегідь, що метаморфоза повинна відбутися, і чекав її.

Дівчина наділа спочатку нейлонові панчохи, туго натягнувши їх і розгладивши руками, а поверх них — товсті вовняні, підв'язавши їх під коліном резинкою, як це роблять літні селянки, і випросталась. Потім тонка білизна сховалась під темною спідницею, в'язаною кофтою і безрукавкою. Нарядившись таким чином, дівчина сіла перед дзеркалом, відкрила кілька баночок і з майстерністю, якій міг би позаздрити навіть Абакум, почала терпляче гримувати обличчя. Зник мостик, який з'єднував брови. Над чолом і на скронях волосся злегка побіліло. Сітка дрібних зморщок вкрила щоки і шкіру навколо очей. Гумові підкладки розтягнули губи і створили довгі глибокі зморшки з двох боків гостренького підборіддя. Згодом вона пов'язала голову широкою чорною хусткою. Тепер перед дзеркалом стояла стара селянка, яка зберегла сліди колишньої краси — і в обличчі, і в постаті.

Дівчина взула прості чорні туфлі на гумовій підошві, наділа короткий кожушок, хтозна-чому тяжко зітхнула і ніби нехотя вийшла з кімнати.

Через кілька секунд услід за нею спустився по сходах і Абакум.

Біля під'їзду він мало не наскочив на Маркова.

— А я вже почав непокоїтись за вас, — сказав йому лейтенант. — І збирався силою ввірватись у квартиру.

— Дякую. Але я провів час дуже добре, — всміхнувся Абакум і вказав очима на літню жінку, яка вже відійшла кроків на двадцять. — Ви знаєте цю особу?

— Та це ж мати Ліляни, — здивувався лейтенант.

— Не мати Ліляни, а сама Ліляна, — майже пошепки пояснив Захов. Потім додав: — Ну, ходімо зі мною. Ідіть ближче, під парасольку, щоб вас не мочив дощ. Ваш берет став схожий на оладку. Візьміть мене під руку!

Вони дійшли разом до бульвару і на розі розсталися. Абакум сів у машину, якою приїхав, а лейтенант пішов далі вслід за Ліляною.

Повернувшись додому, Захов підкинув дров у камін, потім дістав з шафи кілька книжок і поклав їх купкою на письмовому столі. Він збирався працювати над першим розділом своєї книги про античні пам'ятки та мозаїку, і вся ця література потрібна була йому для довідок. Але оскільки він почував себе трохи змореним, то умостився в кріслі біля каміна і заплющив очі. А через кілька хвилин поринув у напівсон — тихий, як дощ, що йшов надворі.

Його розбудив телефонний дзвінок. Уже зовсім стемніло, і Абакум запалив світло. З трубки прогримів басистий голос Ванова. Полковник попросив Захова надіти навушники рації. «Повідомлю приємну новину», — сказав полковник. Абакумові здалося, що він задихається від хвилювання.

Після кодового сигналу почулось питання:

— «Ракіп»?

— «Дауд», — відповів Абакум.

— Поздоровляю «Дауда» з великим успіхом, — сказав полковник. — Тільки що ми затримали Ліляну Стамову, Асена Кантарджієва і ще одну цяцю з посольства. В наших руках і таємний пакет. Зустрілась ця трійця в залі чекання Подуенського вокзалу.

— З шифрограми дізнались про місце зустрічі? — спитав Абакум.

— Шифрограму ще не розібрали, — відповів полковник. — Заслуга твоя.

— Помиляєтесь, — заперечив Абакум. — У цій справі моя участь зовсім незначна. Велика заслуга належить моєму помічникові, його треба поздоровляти, а не мене!

Полковник хотів сказати ще щось, але Абакум простукав «кінець» і зняв навушники.

Потім подивився на годинник. Була вже дев'ята година вечора. Він згадав, що з учорашнього дня і крихти не мав у роті, і всміхнувся. Ця усмішка утворила навколо його рота дві гірких складки. Почуття самотності і невиразної безпричинної туги знов піднімалось у його душі.

Захов надів пальто і вийшов з дому. В ту ж мить двері лікаревої квартири легенько грюкнули. По жовтій стежці, яку проклало по кам'яних плитах світло з вікон, до нього бігла Віолета в накинутому на плечі плащі. Дівчина зупинилась так близько, що він відчув її дихання у себе на обличчі, і сердечно, наче давньому близькому другові, подала йому руку.

— Пам'ятаєте нашу вчорашню розмову? — спитала вона.

Абакум кивнув головою.

— Знаєте, — вона підійшла ще ближче, — я сьогодні повернула йому медальйон назад. І написала, щоб він більше не думав про свою наречену. Між нами все покінчено. Що ви скажете на це?