Річард Фейнман - Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман

і каже те-то і те-то, я відповідаю: «Стривайте. Тут помилка. Так не може бути».

Він починає розплутувати свої рівняння, знаходить — не сумнівайтеся — помилку і дивується: «Як же цей хлопець знайшов помилку в гущі рівнянь, якщо на початку навіть зрозуміти не міг про що мова?».

Йому здається, що я аналізував рівняння математично, але ні, я мислю по-іншому — придумую який-небудь конкретний фізичний приклад того, що він намагається проаналізувати, а інстинкт і досвід підказують мені, може він мати такі властивості чи ні. Тож коли з рівняння випливає, що об’єкт має поводитися так-то і так-то, я одразу розумію, що такого не може бути, і кажу: «Стоп! Десь є помилка».

Так і в Японії я не міг зрозуміти чужих досліджень і брати участь у дискусії, якщо колеги не могли навести якого-небудь фізичного прикладу (а більшість не могли). А ті, хто міг, часто наводили невдалі приклади, що їх можна було проаналізувати набагато простішим методом.

Через те що я постійно питав не про математичні рівняння, а про фізичний смисл їхньої роботи, підсумки мого візиту в Японію підбили у статті, яку розмножили на ротаторі й поширили серед науковців під назвою «Фейнманівські бомбардування і наша відповідь».

Після гастролей по різних університетах я кілька місяців провів в Інституті теоретичної фізики ім. Юкави при Кіотському університеті.

Мені дуже сподобалося працювати там. Усе було обставлено так мило: приходиш на роботу, знімаєш взуття, хтось уранці, якраз у потрібний момент, приносить тобі чаю. Було дуже класно.

Якраз у Кіото я спробував учити японську мову по-справжньому. Старався щосили і дійшов до стадії, на якій міг замовляти таксі й залагоджувати дрібні побутові справи. Щодня по годині зі мною займався японець.

Якось ми вивчали дієслово «дивитися».

— Гаразд, — каже він. — Ви хочете сказати: «Можна подивитися на ваш сад?» Як ви скажете?

Я склав речення з дієсловом, яке щойно вивчив.

— Ні, ні, — каже японець. — Це дієслово вживають, коли кажуть комусь іншому: «Не хочете подивитися мій сад?». А коли ви хочете подивитися чийсь сад, то треба вживати інше дієслово «дивитися», більш ввічливе.

У першому випадку ви говорите щось типу: «Не хочете глянути на мій убогий сад?», а в другому випадку, коли хочете подивитися на чийсь чужий сад, ви говорите: «Чи не дозволите помилуватися вашим розкішним садом?». Тому для двох різних випадків у японців два дієслова «дивитися».

Потім сенсей питає:

— Ви приходите у храм і хочете подивитися їхні сади…

Я складаю речення із ввічливим «дивитися».

— Ні, ні, — каже він. — Храмові сади набагато красивіші. Тому тут треба вжити слово, яке має значення «чи не дозволите мені смиренно помилуватися вашими божественними садами».

Три-чотири різних слова для однієї думки, бо коли я щось роблю — це убого, а коли ви щось робите — це прекрасно.

Я вчив японську, так би мовити, для «технічних» цілей і вирішив перевірити, чи існує ця сама проблема в науковців.

Наступного дня приходжу в інститут і питаю хлопців у кабінеті:

— Як сказати по-японськи «Я розв’язую рівняння Дірака»?

Вони кажуть: так-то і так-то.

— Окей, а якщо я хочу сказати «Чи не могли б ви розв’язати рівняння Дірака?» — як це сказати?

— Ну, тоді треба вжити інше дієслово «розв’язувати».

— Чому? — протестую. — Процес «я розв’язую рівняння» нічим не відрізняється від процесу «ви розв’язуєте рівняння» — це ж, у біса, одне й те саме.

— Ну, так, але потрібне інше слово, більш ввічливе.

На цьому я здався. Вирішив, що ця мова не для мене, і припинив вивчати японську.

Припуск у 7 відсотків

Задача була така: виявити закони бета-розпаду. Судячи з усього, існувало дві частинки, одну назвали тау, іншу тета. Вони майже не відрізнялися за масою, але одна розпадалася на два піони, а друга — на три. Але, крім однакової маси, вони мали ще й однакову тривалість життя — дуже цікавий збіг. Ця задача цікавила всіх.

На фізичній конференції, яку я відвідав, була доповідь, що при різних кутах і різних енергіях на циклотроні ці дві частинки завжди проявляються в однакових пропорціях — стільки-то тау на стільки-то тет.

Існував, звісно, варіант, що це одна й та сама частинка, просто іноді вона розпадається на два піони, а іноді на три. Але ніхто в це не вірив, бо у фізиці існує так званий «закон парності», припущення, що всі закони дзеркально симетричні — якщо одна частинка розпадається на два піони, то вона не може розпадатися на три.

На той раз я був не в курсі, трохи відстав від цехових новин. Усі, здавалося, прекрасно розуміють, про що мова, а я почувався не в темі. Хай там як, я жив в одній кімнаті з фізиком-експериментатором на ім’я Мартін Блок. І якось увечері він каже:

— А чому ви, хлопці, так наполягаєте на правилі парності? Може, тау і тета — одна частинка. Якщо правило парності виявиться хибним, що це означатиме?

Я подумав хвилинку і сказав:

— Це означатиме, що закони природи різні для лівої і правої руки, що є спосіб визначити, це права рука чи ні, через фізичні явища. Не знаю, наскільки це жахливо; які-небудь погані наслідки можуть бути, але я точно не знаю. Чому б тобі не спитати завтра знавців?

— Вони мене не послухають, — каже Блок. — Ти спитай.

Наступного дня на конференції, коли ми обговорюємо загадку тау-тети, Опенгеймер каже:

— Нам потрібні нові несподівані ідеї про цю проблему.

Я піднімаюся й кажу:

— Я хочу поставити питання від імені Мартіна Блока. Якщо закон парності хибний, які будуть наслідки?

Мюрей Гельман часто дражнив мене й казав, що тоді мені не вистачило сміливості поставити це питання від свого імені. Але причина не в цьому. Мені здавалося, що це може виявитися важливою ідеєю.

Лі, той що Лі і Янг33, відповів щось заплутане, і я, як завжди, нічого не зрозумів. Наприкінці засідання Блок спитав мене, що Лі відповів. Я сказав, що точно не знаю, але, наскільки я зрозумів, питання досі відкрите: є ймовірність, що закон парності не витримується; не думаю, що це так, але ймовірність така існує.

Норм Рамзей34 спитав: може, йому