Річард Фейнман - Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман

тридцять років минуло, а я досі його не забув).

Наступного дня я спитав японця на конференції, що це було — ця штука зі звивинами. Її було дуже важко їсти. Що, в біса, таке це курі?

— Кісточка каштана, — сказав він.

Фейнманівський діалект японської таки діяв. Якось автобус довго не рушав, і хтось сказав:

— Ей, Фейнман! Ти ж знаєш японську, скажи їм, що пора їхати.

Я кажу:

— Хаяку! Хаяку! Ікімашо! Ікімашо! — що означає: «Ходімо! Ходімо! Швидко! Швидко!».

Я розумів, що моя японська «некерована». Я вивчив усі ці фрази по військовому розмовнику, і, напевно, вони були дуже грубі, бо готельний персонал починав бігати, як по команді, коли я щось казав: «Так, сер! Так, сер!». Автобус одразу рушав.

Конференція в Японії складалася з двох частин: спершу в Токіо, потім у Кіото. Коли ми їхали автобусом у Кіото, я розповів своєму другові Абрахаму Паїсу про справжній японський готель, і він теж захотів спробувати. Ми зупинилися в готелі «Міяко», де були кімнати в американському і в японському стилі, і оселилися з Паїсом в одному номері.

Наступного ранку наша покоївка, молода жінка, приготувала ванну — вона була просто в номері. Через якийсь час вона принесла сніданок. Я ще не встиг повністю одягнутися. Вона повертається до мене і ввічливо каже:

— Огаю, ґозаї масу («Доброго ранку»).

І в цей момент Паїс, абсолютно голий і мокрий, виходить з ванної. Вона повертається до нього і з тим самим спокоєм каже:

— Огаю, ґозаї масу, — і ставить тарілки зі сніданком.

Паїс дивиться на мене і каже:

— Боже, які ми дикуни.

До нас раптом дійшло, що якби в Америці покоївка принесла сніданок і застала голого чоловіка, то підняла би крик і суєту. Але в Японії до такого цілком звикли, схоже, що в таких ситуаціях японські покоївки поводилися культурніше і розумніше.

У той час я працював над теорією рідкого гелію, мені вдалося на основі законів квантової динаміки пояснити дивне явище надтекучості. Я дуже пишався цим досягненням і збирався виголосити доповідь на цю тему в Кіото.

Напередодні виступу ми вечеряли, і біля мене за столом сидів не хто інший, як професор Онсагер, першокласний спеціаліст з фізики твердого тіла і проблематики рідкого гелію. Він належав до людей небагатослівних, але все, що він казав, мало значення.

— Ну, Фейнман, — сказав він грубим голосом, — я чув, ви зрозуміли рідкий гелій.

— Ну, власне, так…

— Гм… — це все, що він сказав мені за вечерею. Похвалою це важко назвати.

Наступного дня я виступив і пояснив усе, що пов’язане з рідким гелієм. У кінці я завважив, що для мене лишаються нез’ясовані моменти: наприклад, фазовий перехід у рідкому гелії є переходом першого порядку (як при плавленні твердих тіл або закипанні рідин) чи другого (який іноді спостерігається при магнетизмі, коли температура постійно міняється).

Після виступу піднімається професор Онсагер і каже суворим голосом:

— Ну, професор Фейнман новачок у нашій сфері, я думаю, його треба просвітити. Є речі, які він мусить знати, і ми маємо йому сказати.

«О господи, — думаю, — де ж я лажанув?».

Онсагер говорить:

— Треба сказати Фейнману, що нікому ще не вдавалося правильно зрозуміти порядок будь-якого переходу, тому той факт, що його теорія не дозволяє правильно визначити порядок переходу, не означає, що він незадовільно розуміє всі інші аспекти рідкого гелію.

Виявилося, що це комплімент, але звучав він так, що я подумав — ось зараз ти вихопиш.

Десь через день — сиджу у своїй кімнаті — дзвонить телефон. Журнал «Тайм» на проводі. Якийсь чоловік каже:

— Нас дуже зацікавила ваша робота. Чи не могли би ви прислати нам примірник?

Мене ніколи не згадували на сторінках «Тайму», і я приємно розхвилювався. Я пишався своєю роботою, її добре сприйняли на конференції, і відповідаю:

— Звісно!

— Прекрасно. Будь ласка, надішліть усе в наше токійське бюро.

Мені продиктували адресу. Я відчув піднесення.

Я повторив адресу, а з того боку проводу кажуть:

— Усе правильно. Дуже вам дякую, містере Паїс.

— О ні, — кажу перелякано. — Я не Паїс. Вам потрібний Паїс? Вибачте. Я скажу йому, що ви дзвонили, коли він повернеться.

За кілька годин повертається Паїс.

— Агов, Паїс! Паїс! — кажу піднесеним голосом. — Тут дзвонили з журнала «Тайм»! Вони хочуть, щоб ти надіслав їм примірник свого виступу.

— Хай ідуть у дупу! — відмахується він. — Публічність — це як проституція.

Так мене відшили з обох боків.

Відтоді я вже знаю, що Паїс був правий, але тоді мені здавалося, що твоє ім’я в журналі «Тайм» — це дуже круто.

Це був мій перший приїзд у Японію. Мені дуже сподобалося, і я сказав, що готовий приїхати в будь-який університет на їхній вибір. Японці організували мені цілу подорож країною, по кілька днів у різних місцях.

На той час я був одружений із Мері Лу, нас у Японії розважали що є сили. В одному місті спеціально для нас влаштували цілу церемонію з танцями, яку зазвичай організовували тільки для великих туристичних груп. В іншому місті наш кораблик зустрічала юрба студентів, а ще в одному на нас чекав аж міський голова.

Якось нас поселили в маленькому скромному місці в лісах, де зупинявся сам імператор. Це було дуже приємне, красиве і ретельно вибране місце, воно стояло над струмком в оточенні лісів. Воно дихало спокоєм, елегантністю, тишею. Те, що в такому місці зупинявся імператор, виказувало тонке відчуття природи, невластиве, підозрюю, західним людям.

Фізики у відвіданих містах розповідали, над чим вони працюють, ми спілкувалися. Вони окреслювали загальну проблему й починали писати павутину рівнянь.

— Стривайте хвилинку, — кажу. — У цієї проблеми є який-небудь конкретний приклад?

— Звісно, — відповідають вони, — аякже.

— Добре. Назвіть який-небудь приклад, будь ласка.

Я так влаштований — не розумію загальної проблеми, якщо не уявляю якого-небудь конкретного прикладу, на якому можна відстежувати хід аргументації. Деяким людям спершу здається, що я якийсь загальмований і не розумію проблеми, бо ставлю багато «дурних» запитань: «А на катоді плюс чи мінус? А аніони так чи сяк?».

Але потім, коли співрозмовник пробирається через хащі своїх рівнянь