Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

сміхом.) Я вирішив, що ти не варта того, аби бачити мою Джейн. Бо ти, зрадивши мене, зрадила її. До того ж ти відмовилася від неї. І я їй про це розповідаю щоденно. Не хочу зараз казати тобі усе, що я про тебе думаю, хоч ти і дрантя ще те. Я довго стримувався, не писав тобі. Ти не маєш права на дочку. Ти її ніколи не побачиш. Єдине, що я можу тобі запропонувати, – отримуй листи. І кусай собі лікті».

Люся випустила аркуш, він парашутом полетів додолу. Подивилася на маму, яка, приклавши долоню до рота, кидала на дочку розгублені погляди. Людочка, відсьорбнувши чаю з чашки та запхавши в себе чималий шматок пряника, беззвучно засміялася. Ірина Романівна рвонула шукати номер телефону Максима.

– Усе гаразд, ма! Я від щастя, – Люда, пережувавши, заспокоїла матір, бо знала, була впевнена на сто двадцять відсотків, що просто так не віддасть дочку, що буде за неї боротися і що врешті-решт отримає перемогу. Ця впевненість блискавично передалася і старшій.

– Будемо боротися, дитинко. Що він там написав? Що ти така сама, як і я? А яка ж ти маєш бути? Така, як він?

Згодом Люся довідалася, що батьки Миколи увесь цей складний для неї час знали, де знаходиться їхній син із онукою. Сестра Олена писала йому, дзвонила, отримувала невеликі бандеролі з солодощами для своїх дітей.

Згадалися їхні відвідини через місяць після приїзду Жужі. Оті брехливі охи-ахи та «патку мій, патку», оті вдавання, що переймаються не менше за Люду, куди ж це син-брат подівся.

З часом Люсі вдалося налагодити потрібні зв’язки з інформованими людьми та вивідати деякі деталі Миколиного зникнення з «Варсавуорі» та його подальших подорожей. Інформатором виступала одна небайдужа до чужого горя подруга Олени, яка із задоволенням сповістила Люсі, що Микола дав кому треба немалі гроші за фіктивні паспорти й мав летіти до Венесуели. Перебіжчика з дочкою висадили в аеропорту Хітроу, бо не зміг довести представникам прикордонних служб, що летить саме до Венесуели. Історія дещо закручена, особливо у викладенні тієї інформаторки, яка не надто розуміла, що й до чого, плутала назви країн із назвами аеропортів, не могла скласти докупи окремі пазли загальної картинки.

Від розлюченого чоловіка раз на місяць Люді приходив лист, повний жовчі й образ на адресу дружини. З погрозами, що вона ніколи не побачить Женю, бо не має на це права. У жінки ця кореспонденція викликала бажання терміново застрелитися.

– Терпи, – казала мама. – Мені здається, він збожеволів. Це видно зі стилю. Ну, якщо вже вирішив, що ти недостойна, то навіщо кожного разу повторювати одне й те саме?

– Мамо, він хоче, аби я просила в нього вибачення до кінця своїх днів.

Люда провела в постійних дистанційних вмовляннях, театралізованих вибаченнях, брехливих запевненнях у коханні й вірності довгих півроку. Потім іще шість місяців тих самих благань, очікувань нестерпних листів; телефонних розмов, що висотують нерви, безсонних ночей, сліз та істерик, допоки змогла вмовити Миколу пристати на її скромні пропозиції. Вона йшла до своєї мети повільно, але впевнено. Жінці довелося на одного гнівного листа чоловіка відповідати десятком сповнених розкаяння та вибачень.

Після сотні телефонних розмов, які закінчувалися для Люсі жменями заспокійливих препаратів та днями постільного режиму, після пересилання стосів паперу до Лондона в невпинному безплідному листуванні, Микола таки пом’якшав і почав розповідати дещо про дитину.

– Вона спілкується виключно англійською, – говорив Люсі, коли та просила (не надто нав’язливо, аби чоловік часом не знавіснів) дати поговорити з донькою. – Ти її не зрозумієш, – і відразу додавав, аби зробити Люсі боляче: – До того ж вона не хоче з тобою спілкуватися.

Як Жені пішов четвертий рік, Люся почала обробляти Миколу щодо можливості їхнього возз’єднання як родини. Така пропозиція була ризикованою, але матері нічого іншого не лишалося.

– Благаю, коханий, пробач! – говорила м’яко й улесливо. – Ти не уявляєш, як я за тобою сумую, як тебе люблю. Не можу без тебе жити. Повір. Ця розлука пішла мені на користь… – Люся виконувала роль із професійною переконливістю.

– Ти прагнеш лише до Джейн, – відповідав ображено. – Ти мене не любиш.

Людочці знадобився не один місяць виснажливих розмов, аби втовкмачити чоловікові в голову переконання, що він єдиний, неповторний для неї.

– Ти повинна пообіцяти, що кожного ранку будеш у мене просити вибачення, – вимагав, і вона погоджувалася.

– Ти повинна обіцяти, що не надто будеш влізати в душу до моєї Джейн, – наказував, і вона обіцяла.

– Обіцяй, що ніколи не підніматимеш питання про повернення додому, – ставив ультиматум, і вона, не думаючи, відповідала: «Ніколи!»

* * *

У перший рік свого перебування в Україні Люся отримувала листи від Карлоса, сповнені палких запевнень у коханні. Спочатку відповідала на кожен, згодом рідше, а потім час звів віртуальну любов нанівець. Крім того, Жужа зосередилася на налагодженні стосунків із Миколою, а на інше в неї не вистачало сил. Кохання припинилося, і жінка була рада цьому.

Удома до неї по-особливому ставився один молодик, Дмитро, який жив у сусідньому під’їзді. Вони подовгу розмовляли, стоячи під магазином чи під будинком, поки юнак не освідчився Жужі в коханні. Жінку це злякало, адже була старша за нього й більш досвідчена, згорьована й розтрощена, а він, такий світлий та молодий, не знав іще ніякої біди.

– Ні, нічого у нас не вийде. Мені це не потрібно, – казала й ніжно гладила хлопця по щоці. Усю нерозтрачену материнську любов Людочка віддавала двадцятирічному Миті.

– А мені потрібно, – наполягав на своєму.

І вода сточила камінь. Людочка занурилася в нове кохання, яке допомагало їй забути проблеми, підносило як жінку, надихало на життя.

Дмитро, попри те, що був занадто молодим для прийняття рішень, своєю енергією підштовхував до активних дій. Казав, що потрібно будь-що їхати до Лондона.

– Грошима я допоможу, якщо знадобиться. – Він умів заробляти. Купував-продавав, дивуючи своєю активністю та бізнесовою хваткою.

І коли прийшов час – допоміг. Купив путівку до Великобританії. Єдине,