Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

– Ти не втратила дитину, – резюмувала Ірина Романівна після почутого. – Я знаю і вірю, що батько не може відгородити дочку від матері.

– Цей батько може, мамо, – примушуючи себе всміхнутися, завершила Люся.

Коли додому прийшов тато, дві жінки так і сиділи посеред кімнати. У дочки на лобі засохла кров, обидві з червоними носами й очима. Він сів із ними поруч і не міг вичавити з себе жодного запитання.

Що таке три місяці? Це зовсім не великий строк. Наприклад, літо, яке складається з такої ж кількості тижнів, пролітає напрочуд швидко. Чи, припустимо, хтось виконує цікаву, улюблену роботу – також не помітить, як минули дев’яносто днів. Але три місяці марних очікувань звістки про долю дворічної донечки – надто важкий тягар. Люда змарніла, не могла їсти, не хотіла виходити з дому, просиджувала годинами біля зеленого надщербленого телефонного апарата, не відводячи від нього очей.

– Я тебе благаю, вийди до магазину, купи хліба! – мама намагалася бодай якось виштовхнути дочку межи люди, в життя.

Жужа без емоцій хапалася за торбу, пхала до кишені гроші й вирушала за покупками. Приносила зовсім не те, що просила мама.

– Я попрошу Максима про допомогу, – якось уночі сказала Ірина Романівна своєму чоловікові.

Той довгим поглядом подивився на дружину:

– Не боїшся, що він у неї щось таке знайде?

Вона боялася. Максим Петрович – далекий родич Ірини Романівни, працював у психлікарні головним лікарем.

– А що ти пропонуєш? – запитала стиха.

– Думаю, ти маєш рацію. Максим поганого не порадить.

На цьому й зупинилися.

– Люсю! – почала наступного ранку мама. Зверталася до двадцятип’ятирічної жінки, як до дошкільняти. – Нам із тобою потрібно кудись піти.

Дочка не розпитувала, куди саме, за півгодини вдяглася і чекала біля дверей.

Максим Петрович поспілкувався спочатку з Іриною Романівною. Люся сиділа в коридорі й крізь наполовину засклені двері бачила, як вони розмовляють. У лікаря на лобі раз по раз утворювалися зморшки, мама часто-густо зиркала на доньку й вимушено всміхалася, швидко викладаючи родичеві, що змусило їх звернутися до нього. «Думають, що я божевільна, – розмірковувала Людочка. – Може, й так… Але якщо я усвідомлюю такі тонкощі, вірогідно, мої справи ще не такі кепські…»

– Людо, зайди до нас! – почула голос мами й пішла до кабінету.

– Привіт! – дядько Максим, як завжди був привітним.

– Рада вас бачити. Мама розповіла, що Коля у мене забрав дитину?

Максим Петрович зиркнув на старшу Жужелицю, підморгнув їй, взяв за руку Люсю й повів її за собою.

– Ми до палат. Невдовзі повернемось. Іро, ти тут посидь.

Ірина скочила з місця, думаючи, що Максим має намір госпіталізувати Людочку.

– Посидь! – наказав.

Піднялися на третій поверх, туди, де залізні решітки в кількох місцях перетинали коридор. Люда стривожилася. Максим Петрович вів за собою родичку, раз у раз пояснюючи медперсоналу, що траплявся на їхньому шляху, що це з ним. Дійшовши до дверей однієї палати, які виявилися замкненими на дві клямки, Максим Петрович звернувся до Жужі, дивлячись їй просто в очі:

– Зараз через це віконечко ти побачиш, що з тобою може статися, якщо ти не візьмеш себе в руки. На цьому етапі в тебе ще є така можливість. За місяць її вже не буде, – лікар відчинив невеличкий отвір у дверях і легенько підштовхнув до нього Люсю.

Побачила реальних божевільних – чотирьох розпатланих, розхристаних у білих довгих сорочках осіб, які вродилися жінками, але тепер втратили людську подобу. Вишкірялися, цибали й гарчали одна до одної. Люсі не потрібно було довго споглядати ці страхи. У голові пронеслися слова лікаря, щойно сказані: «З тобою таке може статися, якщо ти не схаменешся».

Після екскурсії Ірина Романівна побачила осмислений погляд дочки, відверту її усмішку і зраділа. Не йняла віри у таке швидке перетворення. Хотіла цілувати руки Максимові, говорила про віддяку, жартувала щодо могоричу.

– Їй потрібний був стрес, – коротко пояснив професор і дав зрозуміти, що має невідкладні справи. На додачу виписав ліки, які Люся обов’язково мала приймати протягом кількох місяців.

– Я задоволена, що повернулася в Україну, незважаючи ні на що, – сказала Люся, вийшовши надвір, глибоко вдихнула повітря, подивилася на блакитне небо й щиро сказала матері: – Дякую! Це подіяло.

Час тягнувся так само повільно, але вже не так сумно було в родині Жужелиць. Спілкувалися на будь-які теми, обговорювали недолугі в більшості телепередачі, роздивлялися фотографії Женьки, розповідали про неї, ділилися думками щодо місця перебування дівчинки.

– Люсь, дивися, що прийшло! – з порога заявила мама, повернувшись якось увечері з роботи.

Простягала білий конверт без зворотної адреси, лише зі штемпелем Лондона. Його докладніше роздивилися в кімнаті, куди забігли разом, не випускаючи пошту з рук. Мало не обнюхували листа з різних боків, висловлюючи припущення, від кого б він міг бути. Нарешті Жужа зважилася відкрити. Знайомий почерк примусив зойкнути й застрибати по хаті, притискаючи лист до грудей.

– Ма, постав чайник. Піди купи що-небудь смачненьке. Я чекатиму. Читати не буду. Йди!

Коли на столі в тарілочці лежали глазуровані «Північні» пряники не першої свіжості та розпливався запах низькосортного чаю, жінки взялися до читання. Та, кому було адресоване послання, чітко вимовляла кожне прочитане слово, аби мати зрозуміла.

«Привіт, Люсько! Не хотів тобі писати, бо ти мене зрадила. Я тобі цього не пробачив і не пробачу ніколи. Ти не заслуговуєш на прощення, а ще менше – на жалість. Бо ти курва, така сама, як і твоя мама. Вона мене ніколи не любила. Та і я її також. Як, власне, і тебе. Ти думаєш, що це ти мене кинула (тут я нестримно сміюся). І що вийшло? Хто кого кинув? (Знову заходжусь