Данило Борисович Яневський - Спроба Павла Скоропадського

рішення по них. Питання та ухвали були такими:

30 листопада

Уряд вступає в конфлікт з німецьким командуванням. Правдоподібно цей конфлікт можна назвати навіть «гострим» – з огляду на попередні стосунки країн. Предмет з'ясування стосунків (увага!) претензії німців на те, що гетьманці не пропустили до Києва парламентерів Коновальця – Петлюри, які мали на меті вступити в переговори з німцями. Переговори, які, як ми знаємо, врешті-решт завершилися тим, що німецька сторона оголосила про свій нейтралітет під час націонал-соціалістичного повстання. Відповідаючи на німецькі претензії, Рада Міністрів ухвалила таке: «…допущені до Києва парламентери можуть бути виключно під тією умовою, що переговори відбуватимуться за присутності представника українського головнокомандування». Заразом німцям пояснили: українська влада розібрала залізничну колію між Постом-Волинським та Жулянами (тоді це були останні станції перед Києвом), аби завадити бронепотягу (вірогідно, повстанців. – Д. Я.) дістатися столиці. Нарешті, український уряд суворо зауважив: «право регулювання подробиць німецького втручання стосовно повстанців та більшовиків належить українському урядові», що буде також доведено до відома представників Антанти.

Попри всі зусилля, урядові наміри, заклики, декларації, звернення та листи, сталося те, що сталося. А сталося для Української Держави найгірше – німецьке командування та повстанці порозумілися.

2 грудня

Уряд заслуховує повідомлення свого голови про «угоду між німецьким Головним командуванням та представниками петлюрівців». Ухвалили: «Ознакомившись с проектом соглашения, заключенного Главным германским командованием с представителями повстанцев, руководимых Петлюрой, и принимая во внимание, что, заключая это соглашение, Главное германское командование как бы признает на Украине наряду с правительством Гетмана – другое правительство, которое оно называет Директорией, и тем самым как бы признает власть этого последнего в тех частях украинской территории, которая фактически захвачена повстанцами, что при таких условиях правительство, признанное державами Согласия, не может управлять страной и направлять деятельность местных правительственных учреждений и органов к поддержанию того порядка, который необходим, и имея в виду, что созданное этим положение находится в полном противоречии с теми принципами, которые высказаны по отношению к Украине державами Согласия, Совет Министров постановил поручить министру иностранных дел, во-первых, заявить письменный протест германскому командованию и германскому дипломатическому представителю, в котором указать, что означенное соглашение противоречит суверенности Украинской Державы, а также высказанным представителем держав Согласия г. Энно принципам, в силу которых право регулировать вмешательство германцев в отношении повстанцев принадлежит украинскому правительству и украинскому Главному командованию. Во-вторых, передать этот протест представителю держав Согласия, сообщив ему текст соглашения и пояснив, в частности, те вредные для поддержания порядка на Украине последствия, которые могут и должны явиться результатом отдельных пунктов соглашения».

Діючи в критичних умовах, обтяжених відсутністю часу для аналізу обстановки й ухвалення зважених рішень, уряд УД обирав варіанти, доцільність або недоцільність яких важко оцінити навіть сьогодні. Так, наприклад, того самого 2 грудня уряд, дізнавшись про призначення країнами Згоди генерала Денікіна «головнокомандувачем всіх діючих проти більшовиків збройних сил, в тому числі діючих на Україні», уповноважив прем'єра Гербеля відповісти денікінському представникові в Києві генерал-лейтенанту Петрові Ломновському, що РМ «вважає, що таким головнокомандувачем не може бути особа, яка стоїть на чолі однієї з армій, які об'єднуються». Одночасно уряд відкинув домагання Денікіна встановити контроль над Чорноморським флотом, ухваливши, що ЧФ може підпорядковуватися тому лише «в оперативному відношенні…, але в усіх інших випадках… повинен залишатися в підпорядкуванні українського уряду».

Констатація автора

Двома останніми рішеннями від 2 грудня Рада Міністрів однозначно й остаточно відкинула домагання російських «білих» сил перетворити Українську Державу на молодшого партнера, сателіта і, тим більше, евентуальну можливість «розчинитися» без залишку в нетрях «єдинонеділимої» Росії. Ці два рішення раз і назавжди беззаперечно доводять всю фальшивість та штучність тогочасних, минулих, сучасних та майбутніх звинувачень державного проводу УД взагалі та Павла Скоропадського зокрема у намірах «продати» або «здати» державну незалежність України.

Можна сказати й інакше: не того «розливу» були ці люди. Совістю та Батьківщиною не торгували. Не вміли. А навчитися не було нагоди.

Останні дні Української Держави – продовження

Але повернімося до урядових рішень. Того-таки 2 грудня РМ ще й асигнувала 5 млн карб, «на видатки по охороні громадського спокою в країні» та засудила відхід німецьких військ з Донецького басейну та «інших територій, прикордонних з територією Росії».

З грудня

Уряд, зокрема, ухвалює розглянути закон про загальну мобілізацію населення, «скупити» «у німців всі ті предмети, які виявляться потрібними українському урядові» та, як не дивно, ухвалив закон «про вилучення із обігу на ринку цукру вільного продажу» і 2 млн карб, «на видатки, які не підлягають оголошенню».

5—10 грудня

Уряд ухвалює:

– звернутися до німців із заявою про те, що пересування петлюрівських військ «несе загрозу залізничному сполученню»,

– прийняти закон про мобілізацію «всього населення Київського градоначальства, здатного носити зброю», 1889 р. н.,

– поінформувати одеське представництво країн Антанти «про дійсний стан справ в Києві»,

– скоротити розмір хлібної пайки до 1/4 фунта на людину, залишаючи для робітників пайку в 3/4 фунта,

– асигнувати 25 тис. карб, на видання періодичного часопису Міністерства народної