Григор Угаров - Слідами вигнанця

Швидко смеркало. В густих папоротях шаруділо гадюччя, було небезпечно затримуватись тут, і Павел вийшов надвір, поклавши собі роздивитись хатину вранці.

На околиці, біля чималої й досить ще міцної оселі, певно, вождевої або чаклунової, негри вже розіклали багаття.

Павел сів на повалене бурею дерево. Домбо розподіляв харчі. Хлопці тримали в руках по два батати, по коржикові печеного таро, по п'ять кукурудзяних зерняток на банановому листку та по дрібці солі. Простягши географові його пайку, негреня вмостилось поруч і заходилося смачно вминати вечерю. Тільки Камбела й досі тупцяв біля кошиків, зазирав у шкіряні міхи, перекладав бурдюки з водою. Певно, щось шукав. Нарешті, пересвідчившись, що в клунках не залишилося вже ані крихти потравки, Кембела сів і заходився сам собі бурмотіти під ніс. Тубільці кинули їсти і втупились у нього. Дехто сердито шкіривсь, інші понахиляли голови додолу. Павел приставив до жару кухлик і грів на чай окріп, потаємці стежачи за тим, що відбувається в таборі.

Заваривши нарешті трунок у шкаралупині кокосового горіха, він постеріг, як Камбела раптом схопивсь на ноги, взяв маленький кошичок і заходився забирати в кожного тубільця по печеному батату, шматочку таро та дві кукурудзини.

Обійшовши таким чином усіх, старий відлупив півкоржа свого таро й укинув у кошик разом з обома своїми бататами та всіма кукурудзяними зернинами.

«Що це вони роблять? Збирають їжу бідоласі Нгвунові? — подумав собі географ. — Нарешті таки зглянулись над нещасним хлопцем!» Правда, Нгвуна вже давненько не видно, не чути останнім часом і його скигління, але хлопці, мабуть, таки десь надибали свого колишнього товариша… Цієї миті Камбела перестрибнув через вогнище й поставив кошик біля Павла.

— Навіщо ти забрав харчі в хлопців? — підозріливо спитав Павел. — Для кого це ви скинулись?

Камбела розгубився й почав щось на мигах пояснювати. Носії стежили за розмовою, мляво ворушачи щелепами.

— Нащо Камбела позабирав у носіїв харчі? — обернувся Павел до Домба.

Негреня відповіло не зразу. Воно всміхнулося, кліпнуло оченятами й зиркнуло на батька.

— Говори ж бо! — настирався Павел.

— Гамба голодний, — відповів Домбо й показав рукою на рот. — Гамба не має батати! Гамба не буде наїстись. А гамба не повинен мати голод! Може мати голод тамо-тамо, Ка-поко, Онда, Домбо!..

— Чия це вигадка? — обурився Павел.

— Тамо-тамо, — визнав хлопчик. — Плантатори так робити. Спочатку їдять плантатори, потім руді собаки, а якщо залишається — дають чорним людям. Так каже тамо-тамо. Тамо-тамо трохи їсти, трохи воду пити. І Капоко трохи їсти. І Онда трохи їсти. Треба багато їсти гамбі!

Павел наказав Камбелі негайно пороздавати харчі назад.

— Я не плантатор, — промовив він. — То — лихі білі. Я не португалець. Усі люди тут мають бути добре нагодовані. А коли забракне їжі, то голодуватимемо всі однаково. Харчі й воду треба ділити нарівно!

Негри уважно слухали його слова. А Домбо перекладав довго, певно, додавав і від себе дещицю, бо, коли кінчив, тубільці похапалися з місць, залементували й заходились шанобливо приставляти списи до чола.

— Гамба добрий! Гамба добрий! — вигукували вони. — Добрий білий! Добрий білий!

І аж тоді повсідались на місця й так тернули спроголоду щелепами, що за секунду від вечері тільки згадка залишилася.

Ніч спав, як не спав, Павел прокинувся, ще й не свінуло добре. Носії сопли на всі сопілки, порозкидавшись на полах. Капоко вартував біля дверей. Вогонь уже згас — і попіл охолов. Камбела куняв біля ватри навсидячки, спершись на стіну й закусивши кутніми зубами свою очеретяну люльку. Домбо хріп із напівроззявленим ротом, за звичкою, тримаючи руку на кобурі пістолета.

Павел потихеньку підвівся, вибрався з хатини й поманив Капока рукою, аби йшов слідом за ним. Швидко розвиднялось. На сході зайнялося півнеба. Спалахнула на траві вранішня роса. Війнуло торішнім листям, пріллю та зеленню. Стежка, що в'юнилася від оселі до оселі, позаростала цупким бур'яном та коренищами.

Підійшли до прямокутної хати. Павел торкнув двері прикладом карабіна. Всередині було вогко й темно, довелося засвітити смолоскип. Велика гадюка зашаруділа й лінькувато поповзла Балканову поміж ноги. Капоко одним ударом розчавив їй голову. Павел увійшов до пустки, негр за ним. Тут, як і звечора, тхнуло пріллю й тухляками. Піднявши смолоскип, географ обстежив стіни, стелю, підлогу, вішалку та стіл. Мешканці не залишили по собі ніяких слідів. Тільки стільниця була геть поцюкана ножем. Не знайшовши нічого цікавого, Павел уже лаштувався виходити на свіже повітря, як раптом кинув оком на середню соху. Смолоскип у руці йому затремтів. На стовпі з абияк обдертою корою ледь виднілися літери. Павел присвітив ближче і зблід. Він не йняв віри власним очам. Прокліпавшись, придивився знову.

«Слов'янські літери! — мало не гукнув він на всю хату. — Невже це правда?..» На темній шерхкій поверхні сохи ясно вимальовувались літери «а», «Д», «Ч». Далі соха була обстругана.

«Слов'янин у центрі Африки… — подумав собі географ. — Хто це може бути?»

У пам'яті зринули імена відомих мандрівників Токальського та Юнкера. Але перший досліджував басейн ріки Конго, а другий дістався до Танганьїки, проминув озеро Вікторія й по Замбезі поплив до острова Занзібар. Записи обох російських мандрівників Балканов знав добре. Ні, вони не бували у цих місцях.

«А може, це якийсь інший, невідомий науковець мандрував із чужою експедицією?» — снувалась у голові думка. Але цю мить мерехтливе полум'я смолоскипа освітило сволок. Павлові очі мов магнітом притягло до кількох великих невправно виведених літер, і він мало не заволав од хвилювання. Достеменно ясно можна було прочитати чотири літери: «Б-а-л-к…» Тепер уже не могло бути ніякого сумніву, що тут мешкав старий Балкан. Дві останніх літери просто затерлись часом.

— Це ж його почерк! — майже простогнав Павел, хапаючи ротом повітря. — Ось: він завжди отак викаблучував велике «Б»!

Простягши руку, Павел, мов щось близьке й дороге серцю, поторкав тремтячими пальцями вирізані на колоді знаки. Очі йому зволожніли. З-під пучок посипалась потерть, бо дерево струхло, «І що він міг тут робити? — думав Павел. —