Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

Йому здавалося, що він повинен, не марнуючи часу, повернутися до табору, але цікавість прикувала його до місця. Він прислухався. Так, не було жодного сумніву, що за скелястою стіною розмовляли люди.

«Подивлюся на них здалеку й повернуся до табору», — вирішив Томек.

Він обережно піднявся на вершину величезного уламка скелі. По-пластунському підповз до самого краю. Тепер він міг уже й побачити, що відбувалось за поворотом ущелини. Висунув голову й завмер непорушно. За поворотом ущелина закінчувалася прямовисною стіною, що оточувала її півколом. Струмок витікав із глибокої щілини в скелі, біля підніжжя якої утворилась досить велика водойма.

На березі водойми Томек побачив намет і вогнище. Біля пригаслого вогнища сиділо двоє чоловіків, які вели між собою гостру розмову. Спочатку вони видалися йому дуже подібними один до одного. На груди їм спадали довгі бороди, а обличчя позаростали волоссям аж до самих брів… Проте Томек швидко помітив, що один із них був значно молодший.

— Якщо з нами трапиться нещастя, то тільки з твоєї вини, — провадив молодший, і голос його переходив у крик. — Як можна ризикувати так легковажно?

— У нашому становищі ризик уже не відіграє особливої ролі, — відповів старший. — Чи маємо якийсь інший вихід?

— Якби Томсон був на нашому місці, він давно покінчив би з нами! — вигукнув молодший. — Під час першого ж знайомства я помітив у його очах підлість.

— Я ще ніколи не заплямував рук людською кров’ю. Звідки в тебе підозра, що Томсон хоче позбавити нас нашої частки здобичі? — запитав старший.

— А чому він так довго не повертається? — питанням на питання відповів молодший.

— Він уже шість разів ходив у селище по харчі й усе було гаразд. Чому ж тепер повинно бути інакше? — стурбовано сказав старший. — Мені здається, що ми занадто довго перебуваємо в цій безлюдній місцевості. У нас здають нерви.

— Це правда, пора скінчити з усім цим, — уже спокійніше відгукнувся молодший. — Самий вигляд золотого піску недобре діє на розумові здібності людини. Треба було нам раніше накивати звідси п’ятами, та дідько приніс цих звіроловів.

— Скидаються на порядних людей, — заспокоїв його старший. — Але я з тобою цілком згоден, що в наших інтересах уникати будь-якого розголосу.

— Про це, власне, я й турбуюся, тату, — погодився молодший. — Що раніше ми розстанемося з Томсоном, то краще для нас. Те, як він дивиться на золотий пісок, змушує мене остерігатися його.

— Тільки-но Томсон повернеться, ми розділимо золото на три частини й розійдемося кожен у свій бік, — вирішив старший.

— Ми погано зробили, дозволивши йому піти по харчі.

— Іншого виходу у нас не було, — відповів старший. — Нас двоє проти одного. Адже батько й син не посваряться через золото. Але якби хтось із нас залишився з Томсоном наодинці, справа скінчилась би боротьбою та вбивством. Тільки перевага сили на нашому боці стримує Томсона від нападу.

Томек слухав цю розмову, затамувавши віддих. Він зрозумів, що на дні ущелини розігрується драма, підґрунтям якої було володіння золотом. Двоє бороданів, очевидно, говорили про відсутнього третього компаньйона. Томек не міг зрозуміти, чому троє чоловіків не можуть погодитися між собою? Чому ці двоє так холоднокровно говорять про боротьбу та вбивство? Адже вони повинні би бути задоволені, якщо їм дійсно вдалося знайти золото в цій дикій ущелині.

«Отже, так виглядають люди, які знайшли золото, — розмірковував Томек. — Яке це щастя, що я не маю нічого спільного з ними. Треба якнайшвидше втікати звідси, доки не з’явився третій золотошукач, якого так остерігаються ці два бородані».

Томек ще раз глянув в ущелину, щоб запам’ятати розташування стоянки золотошукачів. Поряд із бляшаними ночвами на березі струмка лежали якісь плескаті посудини й сита. Під прямовисною скелею стояв невеликий намет.

— Бр… як тут похмуро та сумно, — промимрив Томек, повільно рачкуючи назад.

І раптом над самісінькою його головою пролунав гучний протяжний сміх. Томек страшенно перелякався, подумавши, що його виявив третій золотошукач, який несподівано повернувся сюди. Він зірвався на рівні ноги, готовий тікати, але в цю мить протяжний сміх пролунав знову. Томека охопив понив. Замість похмурого золотошукача він побачив шаха з могутнім дзьобом; схиливши голову набік, и і ах видавав звуки, дуже схожі на протяжний людський регіт.

«Це, мабуть, коокабурра»[76], — подумав Томек.

Нe встиг Томек прийти до тями, як в ущелині пролунав голосний крик. Сміх коокабурри привернув увагу бороданів до скелі. Тільки-но Томек, злякавшись різкого сміху птаха, зірвався на ноги, сонячні промені відбилися від дула штуцера. Бородані помітили чоловічу голову й блиск зброї. Один із них схопив стару рушницю, а другий — револьвер. Підбадьорюючи себе войовничими вигуками, вони швидко подерлися на скелю.

Крики золотошукачів так налякали хлопця, що він застиг мов укопаний. І лише тоді, коли поряд із собою побачив волохату руку й бородате обличчя незнайомого чоловіка, жах, що охопив Томека, вивів його з заціпеніння.

— Рятуйте!.. Рятуйте, бандити! — відчайдушно закричав Томек і кинувся тікати.

Крик Томека про допомогу залишився без відповіді. Лише луна декілька разів повторила його. Бородані побачили хлопця, що втікав. Вони побігли за ним, роблячи великі стрибки. Хто б не був цей хлопець, його треба було знешкодити. Золотошукачі не мали анінайменшого сумніву, що він підслухав їхню розмову. На щастя, старший із них швидко опанував себе. В останню мить він підбив рукою цівку рушниці, з якої його син хотів вистрілити в хлопця. Рушниця вистрілила, але куля просвистіла в повітрі високо над головою Томека.

— Дурню, це ж не Томсон! — гнівно крикнув старший золотошукач. — Цього досить затримати й по всьому!

Молодший золотошукач кинув рушницю й погнався за хлопцем. Свист кулі подіяв на Томека, як удар батога. Він біг щодуху, і йому, напевне, вдалося б утекти, якби не впав, зачепившись ногою за