Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

— Дивитися будемо потім, а тепер ловімо коала. Зараз настане вечір, тоді нічого не побачимо.

— Ти маєш рацію, але як нам упіймати цих ведмежат?

— Ти лізь на дерево. Закинеш ласо на коала й спустиш його до мене на землю.

— Ти гадаєш, що вони не будуть захищатися?

— Нічого не бійся. Коала дуже добрий. Це не єхидна! — посміхаючись, відповів Тоні.

Закинувши шнур на плече, Томек почав швидко підійматися по стовбуру дерева. Коала, що сидів на нижчій гілці, не звертав на хлопця жодної уваги, й той без усяких перешкод дістався до коала на дуже близьку відстань. Знявши з плеча ласо, одним спритним рухом він накинув зашморг на шию тварини. Ведмедик спочатку опирався, чіпляючись кігтями за стовбур дерева, але коли зашморг затягнувся, він припинив усякі спроби звільнитися. Рука Томека заглибилась у м’яку шерсть тварини, що пахла евкаліптовим листям. Томек зв’язав ведмедика мотузкою ласо й повільно спустив його на землю; Тоні відразу ж підхопив звірятко. Томек тим часом поліз вище по стовбуру дерева ловити другого коала. Незабаром і той після короткого й не дуже відчайдушного опору опинився в неволі.

Коли мисливці попрямували з трофеями до табору, було вже зовсім темно. Щасливий Томек поспішав за Тоні. Кожен із них ніс одного коала. На подив Томека, ведмедики швидко змирилися зі своєю долею.

Почувши, що впіймано коала, усі учасники експедиції повибігали з наметів. Вони з цікавістю оглядали звіряток, подібних, як дві краплини води, до дитячих плюшевих ведмедиків.

Тулуб кожного ведмедика сягав близько шістдесяти сантиметрів довжини й біля тридцяти сантиметрів ширини. Коала зовсім позбавлені хвоста. На великій голові з тупим писком стирчали великі вуха, зарослі пухнастою шерстю. Тіло коала було вкрите хутром рудувато-сірого кольору, що переходило на животі в жовтувато-білий. Кожна з чотирьох лап коала була озброєна п’ятьма пальцями з гострими пазурами; лапи в коала відігравали роль чіпких органів. Як потім Томек переконався, пальці коала на двох передніх лапах були розташовані так, що два внутрішніх протистояли трьом зовнішнім, а на двох задніх чотирьом зовнішнім пальцям проти стояв один внутрішній. Бачачи гордість на обличчі Гомека, який приймав поздоровлення від старших товаришів, Тоні доброзичливо посміхався.

У планах експедиції передбачалось іще полювання на кенгурових щурів[73], яких тут називали потуру. Крім цього, треба було зловити вомбатів[74], які подібні до наших ховрашків, і сумчастих лисиць[75], що жили на деревах.

У перервах між окремими вилазками мисливцям доводилось виконувати різні термінові роботи. Для спійманих тварин треба було приготувати відповідні приміщення, в яких вони могли б щасливо пережити перший, найважчий для них період неволі.

Учасники експедиції були дуже задоволені результатами ловів і, попри виснажливу спеку, перебували в прекрасному настрої. Спека була така, що навіть уночі не відчувалось прохолоди. Тому не було нічого дивного, що всі з нетерпінням очікували вилазки в гори, де температура повітря й удень і вночі була значно нижчою. Тож коли, нарешті, стали готуватися до полювання на скельних кенгуру, Вільмовський був переконаний, що Томек із радістю сприйме цю звістку. Яким же було його здивування, коли хлопець заявив, що воліє залишитися в таборі.

— Я доглядатиму за тваринами, — пояснив він своє вирішення. — Деякі з них погано почувають себе в неволі, а вони ж такі милі та кумедні.

Вільмовський погодився. Йому здавалося, що полювання на скельних кенгуру в глибоких проваллях могло б становити певну небезпеку для хлопця, який відзначався великою імпульсивністю та підприємливістю. Отож Томек залишився в таборі, дозволивши товаришам узяти на полювання Динго. Крім Томека, доглядати за тваринами залишилось іще двоє чоловіків.

Якби Вільмовський уважніше придивився до виразу синового обличчя під час від’їзду, він, напевне, не так спокійно покинув би табір. Хлопець нетерпляче поглядав на вершників і в’ючних коней, навантажених клітками для кенгуру. У кутиках його вуст звичаїлася багатозначна посмішка.

Двоє матросів, залишених у таборі для догляду за тваринами, були дуже зайняті, і їм не залишалося часу приділити більше уваги хлопцеві, який завжди користувався в таборі великою свободою. Тому вони не заперечували, коли Томек заявив, що має намір здійснити невелику прогулянку. Незабаром Томек зі штуцером у руках вийшов із табору. Швидкою ходою він попрямував угору проти течії струмка, що витікав із глибокої ущелини.

Уже багато днів Томек мріяв про самостійну вилазку. Досвід, набутий під час полювання з Тоні в буші, вселив у нього впевненість у своїх силах, тому чекав лише доброї нагоди, щоб здійснити свій план. За словами Бентлі, вони перебували тепер на території, яку досліджував колись Стшелецький. Томек мріяв піти слідами відомого мандрівника й зробити відкриття, яке принесло б йому славу. На його думку, цього найлегше буде досягти, якщо здійсниш який-небудь героїчний вчинок. Тим-то він вирішив не брати участі в полюванні на скельних кенгуру, а здійснити в гори самостійну вилазку.

Томек спокійнісінько заглибився в ущелину з численними поворотами й порослу високими деревами. Він ішов угору проти течії струмка, який спливав мальовничими водоспадами з численних уступів скель. Прямовисні скелі широким півколом оточували глибоку ущелину, і тут панували прохолода й напівтемрява. Близько полудня Томек був уже досить далеко від табору. Місцевість навкруги здавалась дикою й безлюдною, навіть тварин ніде не було видно, але хлопець сміливо йшов уперед. Струмок не давав йому заблукати. Ущелина ставала все вужчою та вужчою. Та раптом, коли Томек дійшов до чергового повороту, шлях йому перепинив великий уламок скелі. Похмура дикість місця, цілковите безлюддя й тиша подіяли на Томека гнітюче, і він вирішив уже повернутися назад, як раптом йому здалося, що за уламком скелі лунають людські голоси.