Микола Петрович Трублаїні - "Лахтак"

У відповідь — короткий блиск пострілу. Щось ударило в груди, у вухах грім — і хлопець падає на сніг. Він не бачить другого вогника, не чує другого пострілу і не відчуває, як друга куля обсмалює його плече: шкіпер Ларсен ще раз вистрілив у лежачого. Лише конвульсивно двічі набрав грудьми повітря і більше нічого не чув, не розумів, не відчував.

Ларсен на секунду зупинився, прислухався і ступнув крок до хлопця. За камінням почулися кроки. Шкіпер повернувся і кинувся тікати між скелями.

Бентсен спав дуже чуло і прокинувся після першого ж пострілу. Він вискочив з мішка в ту саму мить, коли розітнувся другий постріл. Збудив Запару й Вершомета.

— Ведмідь? — спитав мисливець, хапаючи рушницю.

Норвезький штурман не зрозумів, що сказав Вершомет, але він був певен, що Стьопа стріляв у звіра.

Всі троє з криками вискочили із скелястого грота.

Мисливець гукнув юнгу, але той не озвався. За десять кроків від них щось чорніло на снігу. Зрозуміли, що то юнга. Ведмедя не було видно. Він, мабуть, утік, почувши їх, і перед тим встиг ударити хлопця.

«А може, нещасний випадок?» — промайнуло в голові Запари.

Всі троє нахилилися над хлопцем. Мисливець, провівши рукою по тілу юнги, відчув кров.

— Поранений! — скрикнув він. — Не дихає! — В голосі його звучав жах.

Бентсен витяг змочену в нафті хустинку і запалив її як факел. При світлі цього факела гідролог почав оглядати юнгу. Він побачив, що куля пробила йому груди наскрізь. Але звідки рана в плечі? Потім він вислухав пульс.

— Він ще живий! — сказав гідролог. Сльози, скочуючись по його щоках, замерзали маленькими крижинками.

— Але як дві кулі могли влучити в нього?

Запара був певен, що це нещасний випадок.

Бентсен передав Вершометові факел і взяв рушницю, яка лежала біля хлопця. Він відкрив замок, заглянув туди і розрядив рушницю.

— П'ять, — сказав Вершомет, перелічивши патрони. — Він не стріляв з неї.

Всі троє перезирнулися.

— Шкіпер Ларсен, — твердо сказав Бентсен. — Він може нас усіх перестріляти. Будьмо обережні.

Запара переклав Вершометові слова норвежця. Вершомет оглянувся навколо і знов опустився на коліна перед тілом юнги. Гідролог перев'язував рани.

— Треба негайно на пароплав, — казав він. — Може, там нам удасться його врятувати.

— Ходімо! — сказав Вершомет, підводячись на ноги.

Приплив енергії охопив усіх. З рушниць і хутряного мішка зробили ноші. В мішок поклали нерухоме тіло і, не гаючись ні хвилини, рушили в дорогу.

Бентсен не радив іти через гори. Там їх можуть затримати скелі та кручі. Краще йти берегом, адже шкіпер Ларсен казав, що острів можна обійти за двадцять чотири години, а вони більше як половину вже пройшли. Мисливець і гідролог погодилися з штурманом.

Іти було нелегко. В темряві вони раз у раз спотикались. Двоє несли ноші, а один ішов попереду, показуючи дорогу. Обминали розколини і провалля. Переходили глибокі рівчаки, що спускалися до моря.

Ішли мовчки. Час минав надзвичайно повільно. В стривожених головах снували сумні думки. Боялися заглянути в ноші… і не побачити живим того, хто в них лежав. Часом, стомлені, вони починали йти повільніше. Тоді Вершомет стиха гукав:

— Швидше! Швидше!

Минали години. Спочатку темряву розсіювало лише миготіння зір. Аж ось над заледенілим морем заяснів обрій і незабаром сплив місяць. Він уставився ріжками вниз — на негоду, байдуже дивився на трьох людей, що, вибиваючись із сил, посувалися вперед. Тепер іти стало легше, — краще вирізнялася біла смуга снігу понад скелями острова. Мовчки змінювали один одного і несли вперед дорогоцінну ношу^ Запара відчував, як дзвенить у нього в скронях, але жодним рухом не виявляв своєї втоми.

Холодний світанок застав цих людей — із стисненими щелепами, сірими обличчями — в дорозі. Вони не зменшували кроку.

Удалині серед криги зачорнів пароплав.

З півдня пролетіли кайри[42] й засвідчили переможний наступ весни. В морі тріскалась крига, на острові темнів і осідав сніг. За кайрами з'явилися гаги, гагарки, казарки, снігова чайка, примітна на снігу лише темними лапками та чорним дзьобом, трьохпала чайка з чорними крилами і рідкий птах — рожева чайка.

Одного дня сонце зійшло над обрієм і більше не зайшло. Воно кружляло по небу і, наближаючись до півночі, все нижче схилялось до обрію. Над полюсом воно стояло найнижче, а потім після двадцять четвертої години рушало на східну сторону неба, підіймаючись угору, і через дванадцять годин займало найвищу точку. Але та найвища точка була так низько, що тінь пароплава втроє перевищувала його висоту.

З капітанського містка можна було спостерігати рух криги і великі ополонки, що з'являлися там і тут. Але в тому місці, де стояв «Лахтак», крига залишалась нерухомою. Крижане море, зміцнене стамухами[43] та айсбергами, зупиненими мілиною, вперлося в берег острова і не піддавалося ні морським течіям, ні сонцю.

Проте життя на пароплаві змінилося. З наказу Кара норвежців зарахували до складу команди. Бентсен зайняв місце третього штурмана, а Запару звільнили від штурманських обов'язків.