Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— А святий Евростій Атопійський, — відповів на це Анемподест, — заповів усім прочанам бити у писок набридливих акторів й не зважати на жодні доручення давніх царів.

— Може, то був не Евростій, а Еврос Тартарійський?[97]

— Зараз звеселишся вельми, потворо, — пообіцяв Анемподест й тесаком націлився Каштанові у груди.

Комедіант спритно ухилився й чимдуж побіг у глиб лісу.

Прочанин з гиканням погнав за ним. Але досвідчений пройдисвіт заздалегідь визначив й обладнав шлях відступу. Він непомітно оминув притрушену гілками яму. Натомість учень авви Макарія, як і передбачав підлий план Кінського Каштана, влетів до неї при повній швидкості. Коли ж, накульгуючи й чухаючи обдерті боки, Анемподест повернувся до халабуди, то побачив, що дзеркало щезло. Він відразу уявив, як вар’яти з погорілого театру регочуть, несучи лісом свою здобич, і почав бити тесаком дерева, викрикуючи богохульні словосполучення. Нарешті він заспокоївся й вивчив сліди навколо халабуди. На вологому ґрунті знайшовся ясний відбиток стопи. Слід вів до берега Хирлиці.

«Якщо в них десь було сховано човен, усе пропало», — подумав прочанин. Берег виявився безлюдним. Десь у верхів’ях річки йшли сильні дощі, вода пожовтіла, залила долішню рінь, підібралася до підмитого коріння сосен і смерділа гончарною майстернею. Течія була стрімкою, і тільки дуже вправний човняр міг би за той час, що пройшов від зникнення дзеркала, перевезти вантаж до лівого берега та сховати човен. Лишалося ще, правда, припущення, що того можливого човна знесло течією достатньо далеко. Тому прочанин задав собі клопоту пробігти циганську версту уздовж річки. Але намарно: викрадачів немов злизало каламутним потоком.

«Нічо’, — заспокоював себе Анемподест. — Уночі ці тварюки обов’язково змерзнуть і запалять вогнище. Далеко їм все ’дно не втекти. Вони й не знають, який я впертий, як швидко бігаю і які маю пильні очі».

Він ледве дочекався сутінок й не без пригод вип’явся на вершечок найвищої сосни. З нього прочанинові відкрилась темніюча панорама лісового краю. Заграва ще освітлювала захід, але схід набрякав хмаристою чорнотою. У ній губилася навіть стрічка Хирлиці. Далеко на півночі палала несвіжим червоним полум’ям велика будівля. Вітер доносив звідти уривки криків та пісень, тяжкі разуразні удари; отаман Приблуда святкував зникнення чергового панського маєтку.

На сході, у Зміївці, рухалися жовтуваті вогники. «Смолоскипи», — зрозумів Анемподест. Там, на майдані біля церкви Святих Маманта та Лукіліяна, відбувались незрозумілі спостережникові рушення, але жодного звуку звідти не досягало. Прочанин зручніше вмостився між гілляччям, зішкрябав живицю з долонь і продовжив огляд. Малопомітний вогник у лісі він побачив уже після того, як згасла пожежа на півночі, а з неба посипалась дрібна волога. Вогник блимав на півдні, серед найгустіших хащ Хирлицького лісу, де з Хорсових часів мешкали ведмеді, щезники і вурдалаки.

Як не хотілося тілу відкласти переслідування до ранку, паломницький дух усе ж таки переміг. Озброївшись тесаком, Анемподест вирушив уздовж берега на південь. Він розраховував на те, що актори не наважаться відійти від Хирлиці, яка була у цих краях чи не єдиним джерелом для орієнтації.

Річка сильно підгризла берегові ґрунти, заповнила водою западини і повалила найближчі до води дерева. Йти було важко, а дощ щохвилини щільнішав. Густішала темрява: Анемподест брів навпомацки, щохвилинно вдивляючись у глиб лісу. Але жодного вогню не бачив.

Скільки тривав сей нічний похід, невідомо. Двічі прочанин провалювався у воду, роздер майже навпіл підрясника, здер ніготь на правій руці і сто вісімнадцять разів сотворив Господню молитву, перш ніж відчув запах диму.

Він озирнувся навколо.

Зліва шумувала Хирлиця, а з трьох сторін Анемподеста обступав вологий ліс без найменшого проблиску світла. Тільки-но прочанин у сто дев’ятнадцятий раз попросив звільнити світ від лукавого, як дощ ущух. Димний запах став відчутнішим, і учень авви Макарія нарешті дав собі раду. Обережно, щоб не тріскало під ногами, він пішов на запах, а за хвилину побачив між деревами помаранчеві іскри. Спочатку йому здалося, що вогнищ два. Але коли він підкрався ближче, зовсім близько, то зрозумів, що друга ватра горить у дзеркалі, припасованому до стовбура величезного граба. Напроти дзеркала було напнуто шкіряний намет, відкритий у бік вогнища. У дзеркалі Анемподест побачив Нікту, котра сиділа на торбах, підібгавши під себе ноги, і курила люльку з довгим прямим чубуком. На голові в неї був тюрбан з перами. Поряд сидів кремезний бородань у турецькому одязі і жовтих чоботах. Голена голова його була накрита повстяним капелюшком. Глибокі зморшки розрізали обличчя голомозого і стягувалися у жмути побіля очей. Вогняні відблиски гралися у хованки на металевих пластинах панцира, що виглядав з-під його халата. А між ватрою і дзеркалом танцював Кінський Каштан.

Лахміття тріпалося кажанячими крилами навколо костоголового, вигиналося хвостами рогатої комети, кружляло самостійними орбітами і досягало вогню. Актор здавався ошалілим гербовим Грифоном, що виламався з геральдичної таґми разом із шматками тиньку, стрічками і написами. Обличчя його нагадувало хижу ляльку Фініту, котру бачили на торішньому ярмарку, світодрочну суміш мавпи з херувимом. Довгі ноги Каштана, тверді, як підпори німецького мушкета, майже не згиналися й били ґрунт із затятою безжальністю. Каштан іноді сповільнював своє біснувате кружіння, вдивляючись у небо, немов чув звідти зоряні сурми.

— Ти не вип’єш, ніколи не вип’єш цієї ночі, Юрасю, — раптом перервав його танець бородань. Голос у нього був надламаний, як у ректора Саковича[98].

Каштан зупинився, важко дихаючи, і мокре лахміття сховалося у западинах і нішах вихудлого тіла. Він з покорою, навіть із запопадливістю, подивився кудись у горішню темряву і відповів крізь відсапування:

— Я лише мала плотвичка у Ріці Помилок. Хто побачить плотвичку у жовтій поводі світу, кого вона образить?

— Ти сам — потік і байрам[99] жовтих помилок, Юрасю. І є Ті, котрі бачать найменших плотвичок