Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

у найширших водах. Ти танцюєш сема[100] так, ніби хочеш зафарбувати істину собою. Істина ж має бути безбарвною.

— Він танцює страждання… — несподівано втрутилась дівчина.

— Помовч, жінко! — різко обірвав її бородань.

Анемподестові здалося, що дзеркало відобразило злу гримасу на Каштановому обличчі (а може, то був тільки блудний послід танцівного шаленства). Костоголовий заперечив:

— Істина недосяжна, Голомозий Драбанте, завжди недосяжна. А мені ось маркотно, неспокутно й ніяково мешкати посеред бридко страчуваного світу.

— Не можна бридитися незворотним, шукачу, бо з обридження твого може повстати лише Танечний Псявірник.

— Чи так мене до вертепу бридливців остаточно припнуто?

— Далося взнаки, — невизначено підсумував той, кого Каштан назвав Голомозим Драбантом.

Нікта випустила з люльки кілечко диму й сонно позіхнула.

— Чи пам’ятаєте ви, — звернувся до приятелів костоголо-вий, — ту атракційну сцену у «Мнемозаврі», де Набатій пояснює цариці Савській, що якби додати до «ніщо» ще одне «ніщо», й ще раз «ніщо», і так тисячі тисяч «ніщо», то рано чи пізно, хоча б і через десять років невпинного додавання, обов’язково має з’явитися «щось» як наслідок неминучих помилок у називанні?»

Ніхто не відповів на це запитання. Нікта докинула до вогнища кілька цурпалків, і вогняні пасма застрибнули на гілки сусідніх дерев. Теплий подих ватри досягнув Анемподестової засідки.

Каштан примостився між донькою і Драбантом. Він також витяг люльку й застиг, дивлячись на жовті спалахи розрослого полум’я. Чи то нічне птаство, чи то собор вурдалаків і упирів з лісових нетрів привітав ухканням закінчення премудрих бесід. Анемнодест ще пронизливіше відчув вологість одягу.

Поява Голомозого сплутала всі його плани. З двома він би ще позмагався за дзеркало, але здоровань у панцирі надто нагадував перетертого пригодами вояка, аби сподіватись на успішність нападу. Вертатись до халабуди також не було сил. Прочанин відповз у темряву, знайшов суху й широку гілку, вип’явся на неї, ліг на черево і прикрутив себе до гілки пасковим мотуззям. Він вирішив дочекатися ранку в надії, що мешканці намету поснуть, і вже тоді спробувати непомітно забрати дзеркало. Змокрілии одяг змушував зуби дрібно цокотіти, а сучки боляче тиснули ребра. Якась набридлива сова шурхотіла у розгалуженні стовбура й час від часу відлітала на полювання. Одного разу вона злетіла прямо на Анемгюдеста, але прочанин відбив атаку влучним помахом тесака. Напад не повторився. Нарозвидні учень аввии Макарія несамовільно поринув у сновидіння.

5

Тихий жіночий голос промовив:

— Відкрий очі, Витискуваче.

Анемподест ухвалив собі бути слухняним і розплющив очі. Над ним схилилася молода жінка. Її очі здавалися жовто-золотими, як спалахи липових суцвіть, губи — випнутими, а пенькуватий, вкритий ластовинням ніс псував обличчя.

— Ти хто? — спитав прочанин.

— Сапфіра, Марципанова Акробатка.

— Так ти не загинула?

Дівчина заклала за вушко непокірне пасмо густого волосся й украдливо запитала:

— Хто тобі про це сказав?

— Кінський Каштан.

Дівчина швидко відвела очі, і тут Анемподест помітив, що зеленкувато-сіра заграва висвітлює за спиною Сапфіри місцину, не подібну до Хирлицького лісу, скелясту і пустельну. Близький обрій здавався увігнутим, наче денце келиха. Крізь хмари просотувалось зелене сяйво, немов над ними горіло сонце кольору нестиглого яблука. Якась неправильність насичувала всі речі, лінії і барви навколишнього. Ця неправильність спритно втікала від визначення, але виразно вказувала на чужий вимір довколишнього простору. Від раптової здогадки м’язи прочанина звела судома.

— Це пекло? Я теж мертвий? Комедіанти вбили мене уві сні?

— Ні.

Сапфіра відступила на крок від нього. Прочанин побачив, що одягнута вона у легку сорочку з воланчиками і військові рейтузи, заправлені у чобітки з оленячої шкіри. Рейтузи щільно (надто щільно) облягали її мускулясті ноги і розвинені (надто розвинені) стегна. На шкіряному поясі висів довгий (надто довгий) ніж з узористим лезом і вишуканим (надто вишуканим) держалном.

— Ти все кажеш: «мертвий», «загинула», — зауважила Марципанова Акробатка, — але ж ніколи не чув про Попущення.

— Не чув, — погодився Анемподест. Він звівся на ноги і тільки тепер усвідомив зміни у своєму одязі. Замість розідраного підрясника й діркавих штанів невідомі Сили одягнули його у кармазинову куртку і лосини, обшиті срібним шнуром. Широкий пояс підпирав ребра. А на правому стегні було припасовано такого ж, як у Сапфіри, довгого кинджала, щоправда з біднішими прикрасами на ефесі. Найбільше ж втішили його сап’янові чоботи з гострими срібними носаками.

— Де я?

— У явності, котра називається Опадло.

— Де?

— В іншому світі, котрий ми, його мешканці, називаємо Опадло.

— Це сон?

— Можеш так вважати.

Анемподестові стало смішно.

— Не дуже приємна назва твого світу, Сапфіро. Назвали б його, наприклад, Аркадією[101]. Доля речей і країн, як відомо, визначається назвами.

— Явності мають ті назви, які їм надали їхні Деміурги у часи незапам’ятні. Нам, простим людям, залишається лише мешкати в них. А мудрість наша у тому, щоби жити, не опираючись назвам.

— Наскільки ж, насмілюсь зауважити, приємніше ім’я мого світу…

Тепер прийшла черга сміятися Сапфірі. Сміх пасував їй, при його звуках Марципанова Акробатка ставала привабливішою. Та неправильність, що й далі спотворювала навколишню реальність, дарувала їй невимушеність і відчутне згущення тілесної сили. Але для тієї жіночої магії, котрою володіла Нікта, цій дівчині бракувало вроди.

— А ти знаєш назву своєї явності, Витискуваче?

— Авжеж, знаю. Назва ця: латиною — Універсум, прабатьківською — Всесвіт, мовою ж еллінів — Ойкумена.