Колектив авторів - Новітнє вчення про тлумачення правових актів

За винятками, коли в законі зазначається на те, що всі встановлені ними норми є спеціальними або коли закон як нормативно-правовий акт має вузьку сферу дії, що обумовлює спеціальний характер правових норм, які ним встановлені, під терміном «спеціальний закон» розуміється «спеціальна правова норма». Припустимо вживати термін «спеціальне правило», маючи на увазі що поняття правової норми і правила співвідносяться як видове і родове. Вживання терміну «спеціальний правовий припис» також є припустимим, якщо із контексту видно, що йдеться не про правовий припис як частину правової норми, а саме про правову норму. Терміни «спеціальне нормативне положення», спеціальна стаття» вживати не слід, бо виявити спеціальне нормативне положення або спеціальну статтю неможливо. Це є можливим тільки після того, як із нормативного тексту була побудована (сконструйована) правова норма. Припустимо вказувати на спеціальне нормативне положення, спеціальну статтю, якщо при цьому не виникає сумнівів у тому, що при цьому мається на увазі спеціальна правова норма, встановлена відповідною статтею чи іншим відповідним нормативним положенням. У такий спосіб текст правового акта, зокрема судового рішення, дещо втрачає логічну точність, але ж із нього можна дізнатись, якою є думка автора тексту. Разом з тим, належало б більш рішуче протистояти вульгаризації мови юридичних документів. Словосполучення «норми Конституції», «закон регулює правовідносини» увійшли до Конституції України, до законів, до наукових творів провідних науковців-юристів, хоч коректними є вислови «норми конституційного права», «правові норми, встановлені Конституцією України», «положення Конституції», «закон регулює відносини», «закон поширюється на правовідносини».

1. Життя є складним, тому не завжди вдається ходити манівцями. Обставини часто змушують ходити навпростець. Інколи не вистачає волі навіть тоді, коли протистояти цим обставинам є цілком можливим. Такі твердження є справедливими стосовно і юридичної науки, і правотворчості, і правозастосування, а від студента уже більше нічого і не вимагається, ніж багатослівні загальні міркування та викладення натяками основного змісту питання, яке він висвітлює. Підчас складається таке враження, що скоро будемо переходити на «пташину мову». Судові рішення також часто перетворюються в розлогі реферати на тему загальних знань, які доповнюються натяками в тій частині, у якій суддя прагне дати відповіді на доводи сторін в обґрунтування позовних вимог чи з метою їх спростування. Звертає на себе увагу і наука, де прості і доступні висловлювання стали оцінювати як нетеоретичні, а тому і неприйнятні. Натомість навіть назви докторських дисертацій — наукових праць, що претендують на оцінку як такі, що мають вищий науковий рівень, перестають відповідати нормам української мови і логіці людського мислення: беззмістовність дослідження прикривається ускладненням термінології і викладення наукового тексту. Це — міркування на тему сучасних проблем юридичної науки і практики правотворчості і правозастосування.

Проте не відповідало б дійсності твердження про те, що вельми умовні терміни «загальний закон», «спеціальний закон» вперше введені в науковий і нормативний обіг українськими науковцями та правотворчими органами. Так склалось впродовж тривалого часу, тому слід враховувати, що термінами «загальний закон», «спеціальний закон» зазвичай позначаються загальні і спеціальні правові норми, під якими в контексті цього видання слід розуміти сконструйовані із положень нормативно-правових актів логічні судження імплікативного типу, які складаються із гіпотези і диспозиції. Виокремлення гіпотези і диспозиції є необхідним для з’ясування питання про те, співвідносяться дві правові норми як загальна та спеціальна чи їх співвідношення є іншим. Виокремлення диспозиції є необхідним для того, щоб з’ясувати, чи є правові норми, колізію між якими слід вирішувати, сумісними чи несумісними. Цим і обумовлюється та обставина, що співвідноситись як загальні і спеціальні можуть тільки правові норми, у структурі яких обов’язково мають бути виокремлені гіпотеза і диспозиція. Тому, принаймні для цілей правотлумачення і правозастосування як загальні і спеціальні слід співпоставляти тільки правові норми.

Терміни «загальне» і «спеціальне» правила також можна вживати, маючи на увазі, що поняття правила є родовим стосовно поняття правової норми як видового. Але слід враховувати, що термін «загальні» і «спеціальні» правила є менш точним. Терміном «правовий припис» може позначатись правова норма. З огляду на це можна вживати термін «загальні» і «спеціальні» правові приписи. Але слід враховувати, що терміном «правовий припис» може позначатись диспозиція правової норми, або її гіпотеза і навіть частина диспозиції чи гіпотези. У таких випадках терміни «загальний правовий припис», «спеціальний правовий припис» були б недоречними.

Сутність спеціальної правової норми зазвичай полягає у змісті її диспозиції, якою визнаються права і обов’язки учасників відповідних правовідносин. Проте спеціальна правова норма може передбачати ту ж диспозицію, що і загальна правова норма, але при цьому спеціальна норма може встановлювати особливі (порівняно із загальною нормою) умови дії її диспозиції, що співпадає з диспозицією загальної норми. Спеціальна правова норма може також встановлювати одночасно і особливу диспозицію і особливі умови введення її в дію.

1. У законодавця був вельми конструктивний намір виразити сутність спеціальної правової норми у ч. 3 ст. 216 ЦК («правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів»). Правда, цей намір був здійснений текстуально невдало. Проте ч. 3 ст. 216 ЦК цілком піддається логічній обробці, а тому може бути задовільно витлумачена. Отже, із цього законодавчого положення випливає, що в частинах першій («недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування») та другій («якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною») ст. 216 ЦК встановлюються загальні правові норми. Вони підлягають застосуванню, якщо законом не встановлені спеціальні правові норми, які можуть передбачати: 1) особливі (інші) правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, тобто особливі (спеціальні) диспозиції